П’ятого січня я якраз витягнула з печі першу партію пампухів — ще шипіли від жиру, пахли ваніллю і Різдвом, — коли на подвір’ї різко рипнули шини. У вікні мигнула знайома машина, і в мене в руках зависло сито з пудрою, ніби хтось невидимий сказав: «Не сип. Зараз буде інше».
Хвіртка грюкнула так, що пес зірвався з прив’язі й загавкав, мов на чужого. А то ж — не чужі.
Олег увійшов у сіни, навіть не витер чобіт. Куртку не зняв. Обличчя червоне з дороги й злості. За ним — Наталя, тонка, пряма, з губами, стиснутими в одну лінію. Вона не привіталась. Лише оглянула підлогу, як оглядають чуже, де не хочеться лишати слідів.
— Ти що натворила? — Олег сказав це не «мамо», не «добридень». Просто — як вирок.
Я поставила деко на стіл. Руки ще тремтіли від гарячого.
— Зі святами, сину, — відповіла я й витерла долоні об фартух. — Про що ти?
Він зробив крок ближче й ткнув пальцем у повітря, ніби там висіло те слово, яке його пече.
— Про спадок. Ти з татом… ви реально вирішили все віддати Льошці? Все? Хату, землю, трактори? Навіть «Опеля»? А я — хто? Я ж не з вулиці!
Наталя мовчки стала біля дверей у кімнату й подивилась на мене так, ніби я зіпсувала їй апетит одним тільки існуванням.
— Тихіше, — я кивнула в бік вікна. — Сусіди почують.
Олег засміявся коротко, без радості.
— Сусіди! Та хай чують! — і відразу різко: — Де батько? Ховається? На горище виліз?
Він пішов по хаті, не питаючи дозволу. Відчинив двері до спальні, заглянув у комору, штурхнув двері в кімнату, де стояла ялинка й давно вже чекали коробки з іграшками для онуків. Кожен його рух був таким, ніби він перевіряв — чи не сховали від нього щось ще.
— Тату! — гукав. — Виходь! Я приїхав!
Я встигла лише перехрестити на столі миску з тістом — і то більше від безсилля, ніж від віри.
— Не гукай, — сказала я. — Тато в лікарні.
Олег зупинився. На секунду завмер, ніби хтось натиснув паузу.
— В якій ще лікарні? — буркнув він, але вже не так впевнено.
— В міській. На обстеженні. Після операції.
Він кліпнув, наче не почув.
— Якої операції?
Я подивилась на його куртку, на ключі в руці, що дзеленчали від нервів, і в голові дивним чином промайнуло: «От вони — дорослі діти. Уміють кричати. Не вміють слухати».
— Ти ж знаєш, я телефонувала, — повільно сказала я. — І тобі, і Наталі.
Наталя ворухнула плечем, ніби її це не стосується. Її погляд ковзнув по столу з пампухами — оцінююче, як у магазині.
Олег знову підняв голос, рятуючись від незручності:
— То що, тепер виходить, я винен? Бо я працюю! Бо в мене діти! Бо кредити! Ви думаєте, мені легко? Ви в селі сидите, а я в місті кручуся!
Я не підвищувала голосу. У мене на таке вже не було сили.
— А хто крутився з твоїм батьком по лікарях? — запитала я й відсунула від нього стілець, ніби пропонувала сісти й перестати бути бурею. — Хто шукав лікаря, домовлявся, возив до міста, чекав під кабінетами, спав на стільцях під палатою?
Олег стояв, не сідаючи. Ключі в руці перестали дзеленчати.
— Ну… — він ковтнув. — А чого ви мені не сказали нормально?
Я мовчки подивилась на нього. І це мовчання було гірше за крик.
— Казала, — повторила я. — Ти тоді сказав: «Мамо, ми зайняті». Наталя сказала: «Потім». Тільки «потім» у лікарні не працює. Там або сьогодні, або вже запізно.
Наталя нарешті озвалась, але її голос був холодний, як вода в криниці взимку:
— Не треба зараз драм. Ми ж не знали, що все так серйозно.
Я підняла піднос з пампухами й поставила між нами, як барикаду.
— Серйозно було, коли тато твоїх дітей на руках носив, — сказала я Наталі, але дивилась на Олега. — Серйозно було, коли він тракторами людям допомагав, щоб вам на перший внесок зібрати. Серйозно було, коли я вам у місто банки з консервацією тягла, бо «все дорого». А коли він лежав білий, як простирадло, і стискав мою руку, бо боявся заснути — тоді теж було серйозно.
Олег зблід. Злість з нього ніби сповзла, лишивши по собі тільки впертість.
— Тобто, — він видихнув, — ви вирішили: раз Льошка бігав, то йому все? А я — нуль?
Я підійшла до буфета, відкрила шухляду і дістала чисту, ще пахучу папером серветку. Поклала на стіл. Руки зайняла спеціально — щоб не почати жестикулювати і не зірватися.
— Олексій не «бігав», — тихо сказала я. — Він приїжджав. Мовчки робив. Платив. Забирати нічого не просив. Ти — приїжджаєш раз на рік, голосно, з претензією. І з порожніми руками… зате з багажником, який потім важко зачинити.
Наталя зрушила з місця, зробила крок до столу, різко взяла один пампух — не питаючи — і відкусила, ніби на зло. Жувала повільно, не зводячи з мене очей. Мовляв: «Все одно візьму».
Олег помітив це, і йому стало ніяково. Він відвернувся до вікна, де надворі вже сідав сірий зимовий день.
— Ви ще пошкодуєте, — сказав він спиною. — Люди так не роблять. Це несправедливо.
Я не стала сперечатись. Несправедливість — слово зручне, коли треба сховати власну байдужість. Я лише підсунула йому чашку, яку щойно наливала для себе. Він на неї не глянув.
— Тато повернеться, — сказала я. — Якщо захочеш його побачити — приїдеш у лікарню. Не сюди, не на пампухи. Туди.
Олег різко обернувся, ніби хотів щось кинути у відповідь, але слова застрягли. Він узяв Наталю за лікоть — трохи сильніше, ніж треба. Вона не опиралась, тільки витерла пальці об свою рукавичку, щоб не лишити пудри.
Вони вийшли так само, як зайшли: без «до побачення». Машина завелась з третього разу — я чула, як стартер захлинається, як сердиться мотор. Потім — газ, і по снігу полетіла грязюка, аж на хвіртці лишився мокрий слід.
У хаті стало тихо. Пес перестав гавкати, тільки ходив колами, принюхуючись до чужого запаху в сінях.
Я підняла з підлоги крихти від пампуха, який Наталя надкусила й поклала недоїденим на край столу. Викинула в відро. Потім зняла фартух і сіла на лаву, не відчуваючи ні спини, ні ніг.
Через годину задзвонив телефон.
— Мамо, — голос Олексія був хриплий від дороги. — Ми вже на трасі. Як тато?
— Спить, — сказала я. — Сьогодні спить спокійніше.
— Я завтра заїду до нього зранку, — коротко відповів він, і в цих словах не було показної турботи. Було просто: «Я буду».
— Добре, — сказала я.
Ввечері я зібрала пакунок: теплі шкарпетки, нову сорочку, баночку меду, яку Орест любив їсти прямо з ложки. На підвіконні лишилася тільки ялинкова гірлянда — мигала сама собою, ніби рахувала хвилини.
На Різдво ми пішли до церкви з Олексієм і Христиною. Вони приїхали без шуму, без показухи — просто поставили машину, привітались, зняли взуття. Христина одразу пішла на кухню, мовчки помила миски, які я так і не домила після того приїзду. Олексій вийшов у двір і довго щось підкручував біля воріт, щоб не скрипіли.
Потім ми заїхали на цвинтар. Сніг там був рівний, як чисте полотно. Олексій поставив свічку на могилі моєї мами, запалив і прикрив долонею від вітру. Христина витягла з пакета маленький вінок і поклала тихо, без слів.
Коли ми повернулись додому, на столі знову стояли пампухи — вже інші, свіжі. Телефон мовчав. Жодного «з Різдвом». Жодного «як тато». Тільки гірлянда мигала в кутку — жовто, синьо, жовто, синьо.
Пізно ввечері я поїхала в лікарню сама. В коридорі було порожньо, пахло ліками і вареною капустою з їдальні. Я знайшла палату, тихо відчинила двері.
Орест лежав із заплющеними очима. На тумбочці стояла пляшка води і складена вчетверо записка. Я розгорнула її.
«Мамо, я забіг на хвилину. Пішов по ліки. Повернусь. Олексій».
Я обережно поставила пакунок на тумбочку, поправила чоловікові ковдру і сіла поруч. У коридорі клацнули чиїсь кроки, десь далеко дзенькнули ключі.
Орест розплющив очі, подивився на мене й ледь помітно кивнув — ніби запитав без слів: «Були?»
Я поклала свою долоню на його долоню.
— Спи, — сказала я.
І погасила маленьку нічну лампу біля ліжка.
