Я зі свекрухою ніколи не знаходила спільної мови. Та чоловік ще й бігав навколо неї, як біля писаної торби. Мама те, мама се. Її вареники смачніші, прибирає швидше, прасує одяг краще.
В хату свекруха заходила і одразу оглядала усі кути – чи не має там павутиння часом? Холодильник відкривала – чи не пустий?
Мене це дратувало нестримно. Та що я могла зробити?
Заміж я вийшла аж в 36 років. І то, тому що боялась осуду, розмов, що я дівою старою залишусь. Не потрібною нікому буду на старості літ. Вийшла за першого-ліпшого, от і маю тепер на горіхи! З чоловіком я працювала на роботі, йому було 37, він теж був неодружений. То ж ми і вирішили побратись.
Я спершу не розуміла, чого таких хороший чоловік – без поганих звичок, не гулящий, роботящий – і досі самотній. Як виявилось, причина ховалась в його мамі.
Спершу ми жили разом зі свекрухою. Сказати, що це було пекло – нічого не сказати.
Довгими благаннями таки вмовила чоловіка на окреме житло. Народила першого синочка, за рік другого. Свекруха і тут вгамуватись не могла. Все дзвонить та наказує – те роби, те не роби!
Дійшло до того, що вона вчила, як її синочку шкарпетки прати, та головне не в машинці, а вручну! Вийшла заміж за маминого синочка, от тепер і мучусь!
Уже деякий час думаю над розлученням. Ну не хочу я так жити – краще самій! Нехай чоловік живе і далі з мамою, а я втомилась!
А вам зустрічались такі чоловіки? Як гадаєте їх можна змінити чи вони до кінця життя будуть під маминою опікою?
