– Вилазь із душу. Тебе там не коханка шукає. Тебе син кличе, – сказала я і жбурнула Андрію телефон просто на мокру плитку.
Він зблід так, ніби я не повідомлення прочитала, а вирок. На екрані миготіло: “Андрію, Роман зник. Як батько, приїдь негайно. І з машиною знову не можу розібратись”.
– Рито, дай сюди телефон.
– Ні. Спочатку скажи, скільки років ти живеш на два дверні дзвінки.
Він навіть не витерся. Вискочив, вихопив ключі, натягнув сорочку на мокре тіло і побіг до дверей.
– Потім поговоримо!
– Десять років, Андрію. Тепер говорити буду я.
Він грюкнув дверима, а я лишилась посеред ванної з його парою, його брехнею і чужим словом “батько” в голові.
До ранку я не спала. Перевернула його шухляди, пакети з чеками, папку з документами на будинок. І знайшла не волосину, не помаду, не дурницю. Знайшла чек із автосалону. Нова машина. Оформлена не на нього. На Анастасію Левченко.
О сьомій він зайшов тихо, як злодій. Думав, я плакатиму.
– Ну? – спитала я. – Де був? У сина чи в другій сім’ї?
Він сів на край стільця і зробив те, що вмів найкраще: надів маску порядного.
– Я не хотів тебе ранити. Я сам жертва цієї ситуації. Так склалося. Хлопчик не винен.
– А я, значить, винна?
– Не перекручуй. Я тебе люблю. Завжди любив. Просто там… відповідальність.
Я засміялась так, що самій стало страшно.
– Відповідальність? Це ти так назвав бабу, якій купив машину, поки мені казав, що в бізнесі проблеми?
Він опустив очі. Потім підняв і вдарив уже інакше.
– Я офіційно визнав хлопця. Цього року. За документами він мій син.
У мене ніби підлога пішла з-під ніг. Не просто зрада. Не просто коханка. Він уже встиг поставити печатку на своє подвійне життя.
Я мовчки дістала валізу. Кинула туди його сорочки, ліки, зарядку, документи, які лежали в тумбочці.
– Рито, не роби дурниць. Дівчатам не треба цього знати. У них навчання. Не ламай сім’ю через одну помилку.
– Одну? Вона тобі вже в п’ятий клас ходить.
Він різко встав.
– Якщо ти підеш у суд, усі подумають, що ти мстишся дитині. Ти цього хочеш? Бути такою?
Оце і була його справжня зброя. Не крик. Не кулак. Сором. Тиск. Маска хорошого батька, під яку він підсовував мені зашморг.
Я відчинила двері і поставила валізу на поріг.
– Іди до своєї відповідальності.
Він пішов. Але не програв. Ще ні.
За тиждень він уже дзвонив донькам. Плакав у слухавку. Розповідав, що я “з віком стала жорстка”, що вигадала коханку, що хочу забрати гроші й залишити їх ні з чим.
Старша влетіла в квартиру без дзвінка.
– Мамо, як ти могла? Тато сказав, ти його виставила через ревнощі!
Я поклала перед нею телефон. Відкрила повідомлення. Потім чек на машину. Потім фото свідоцтва, яке встигла переслати собі з його пошти вночі. Там чорним по білому: батько – Андрій.
Катя сіла просто на підлогу.
– Він нам брехав?
– Не нам, – сказала я. – Він нами прикривався.
Це був перший перелом. Дочки перейшли на мій бік. А Андрій зрозумів, що сльозами мене вже не продавить.
Тоді він ударив по-справжньому.
Перед судом у мене перестала працювати картка. Я пішла в банк, думаючи, що збій. Дівчина за віконцем довго дивилась у монітор, потім тихо сказала:
– Ваші рахунки майже порожні. Великі суми знімалися поступово протягом трьох років.
У мене похололи руки.
– Ким?
Вона роздрукувала виписки. Я побачила знайомі перекази. На фірму його двоюрідного брата. На якусь “оренду”. На “матеріали”. На “консультації”. І ще – завдаток за будинок, який будувався нібито для нас.
Я поїхала туди одразу. Виконроб Віктор зустрів мене як завжди, з посмішкою.
– Передайте Андрію Федоровичу, що плитку в дитячу вже завезли. Рожеву, як просили.
– У яку дитячу? – спитала я.
Він замовк. Потім глянув на мене і все зрозумів.
– Я думав… це для вашої молодшої.
Я стояла серед чужого дому, який будувався на мої гроші, і дивилась на пакет із чеками на підвіконні. На одному зверху було написано: “Шпалери. Кімната Романа”.
Оце був другий удар. Не друга сім’я десь там. Він уже переселяв її в мій дім.
Але другий перелом чекав увечері.
Мій адвокат покликав мене і мовчки поклав на стіл копію довіреності. Нотаріальна. Від Андрія – на Анастасію. Право представляти його інтереси щодо частини майна. Дата – за два місяці до того, як я все дізналась.
– Він готувався, – сказав адвокат. – Не до примирення. До втечі з активами.
Я взяла документ у руки і вперше за весь цей час перестала тремтіти.
На суді він знову прийшов у своїй ролі. Тихий, втомлений, майже святий.
– Я хотів зберегти шлюб. Дружина діє на емоціях. Я не відмовляюсь допомагати дітям. І тому хлопчику теж.
Я встала і поклала на стіл судді три речі: чек на машину, свідоцтво про визнання сина і довіреність на коханку. Потім – виписки з банку.
– Оце і є його любов, – сказала я. – У чеку, в брехні і в довіреності.
Він уперше зірвався.
– Ти все знищила!
– Ні, Андрію. Я просто відкрила двері.
Після суду він догнав мене в коридорі. Очі вже не добрі. Голос уже без маски.
– Думаєш, виграла? Без мене ти ніхто.
Я подивилась на нього, на його ключі в руці, на зім’ятий пакет із паперами, який він стискав, і сказала:
– Іди. Тебе там син чекає. Якщо ще не знає, який у нього батько.
