18 січня, на другу Святу вечерю Оленка працювала. На приготування якихось страв у неї вже й не було часу. Хоча вона дуже хотіла дотримуватися традицій. Дівчина родом була з невеличкого села на Прикарпатті. Її батьки привчили до цього. Та два роки ому вона переїхала у столицю. І це не завжди виходило. Тут зовсім інший ритм.
Та напередодні до неї зателефонувала подруга, теж з Західної України, запропонувала прийти до них на вечерю. Вона все приготує, вони прощедрують, поїдять, посидять трохи. Все як має бути.
А в Ірини сім’я була: чоловік і двоє дітей. Вже веселіше.
Олена, звісно, погодилась. Одразу їй згадалось дитинство: кутя на столі, бабця, коляда. То були дуже хороші часи.
А потім від них пішов батько. З незрозумілої причини. Мама ніколи не любила про це розмовляти, от Оленка і не питала.
Півтора року тому її не стало, цю таємницю вона забрала з собою в могилу. Олені було дуже сумно, тому вона і вирішила переїхати в столицю. Змінити обстановку, шукати кращого життя. І подругу собі тут знайшла, і роботу хорошу, і квартиру. Все склалось якнайкраще.
Ірина жила у спальному районі, недалеко від роботи Олени. Дівчина спішилась до подруги, та дорогою вирішила заскочити в один з магазинів за гранатовим соком.
– Вам пощастило, останній забрали! – сказала продавчиня.
Поки вона ховала його в пакет, зайшов чоловік і теж питався за гранатовий сік. Щось у ньому їй здалось дуже рідним, близьким.
“Це мій тато” – подумала Олена.
Вона про батька майже нічого не пам’ятала. Лиш те, що він Андрій називався і на неї схожий був.
– Я перепрошую, вас не Андрієм випадково звуть?
– Андрієм. Оленко, доню, ти?
Вона таки не помилилась. Ось так волею випадку дівчина знайшла свого батька! І скажіть, що дива не трапляються!
А ви вірите у диво? Які історії траплялись з вами?
