Нещодавно прибирала в комірчині і знайшла купу дитячих речей, які мені вже навряд чи знадобляться, в мої то 50 із лишком.
Спершу думала собі, що син для внучаток моїх забере, але молода сім’я може собі дозволити нові і дуже модні речі для своїх малюків, тому я навіть не пропонувала це дітям.
Довго розглядала маленькі курточки, кофтинки, штанці – все було в чудовому стані. Викинути такий хороший одяг – це просто гріх.
Вирішила тоді сфотографувати таку цінну знахідку і виставити в соцмережі оголошення: “Віддам задарма дитячі речі малозабезпеченій сім’ї”. Я написала свою адресу і зазначила, що до мого будинку добиратися потрібно самостійно. 20 грн на маршрутку – не такі вже й страшні гроші. Зате нові пуховички і якісний одяг дістануться власнику за “спасибі”.
Наступного ж ранку мені зателефонувала молода жінка. Вона уточнила адресу і сказала, що невдовзі до мене під’їде. Уявіть собі моє здивування, коли я побачила на подвір’ї своєї хати розкішну іномарку, з якої вийшла довгонога білявка.
Вона підійшла до мене, навіть не привіталася – одразу наказала нести їй речі, які вона бачила в оголошенні.
Я обережно спитала, скільки в неї дітей…
– П’ятеро, а що?!
Мені було ніяково таке казати, але я все ж наважилася:
– Перепрошую, звісно, але Ви зовсім не виглядаєте бідною людиною. Такою, що потребує допомоги…
– То ви віддаватимете мені мої речі, чи ні?! Я поспішаю, а ви навмисне мене затримуєте, – суворо випалила білявка.
Я не хотіла продовжувати цю безглузду розмову, тож вирішила віддати речі, щоб нахаба якнайшвидше поїхала з мого двору.
На душі було якось неспокійно. Серце підказувало мені, що мої речі дістануться не дуже хорошій людині. Прикро, але ж не мені судити…
– Улянко, що сталося? На тобі лиця нема, – спитав чоловік, який тільки-но прокинувся після нічного чергування.
Я усе розповіла Павлові, той єхидно усміхнувся, погладив мене по плечу і сказав, що сам усе вирішить.
Я стояла в хаті і спостерігала за дійством з вікна. Мій чоловік вийшов з комірчини з великим пакетом, усміхнувся білявці і вручив те, за чим вона й прийшла. Принаймні так мені тоді здалося.
– Чого ти такий радісний? Он віддали хороші речі такій нахабі, – сумно сказала я.
– Хто віддав? В пакеті було ганчір’я, яке я давно збирався викинути, та все руки не доходили.
Ми довго сміялися, уявляючи вираз обличчя дівчини в момент, коли вона побачить старе лахміття. А потрібний пакет ми завезли до дитячого будинку – там ці речі точно стануть у пригоді.
Недарма кажуть, що в темні часи світлі люди стають світлішими, а темні – іще темнішими. Ось і під час війни так відбувається. Хтось готовий останню сорочку віддати, а комусь тільки б нажитися на чужому горі. Дуже важливо бути таки в лавах тих, чиє серце переповнене добром і милосердям, бо ж воно колись повернеться вам сторицею.
Як би Ви поводилися на місці Уляни?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
