Тоді я прожила рік у шлюбі з Орестом. Ми поступово копили гроші на власну квартиру, тим часом мешкаючи в орендованій невеликій квартирі. Все йшло гладко, доки не з’явилася Антоніна Сергіївна – його бабуся.
Старенька жінка зірвалася здоров’ям, і ніхто з родичів не міг їй допомогти. Свекруха перебувала за кордоном, а його рідний брат проживав у іншій області. Тому всю відповідальність за догляд “поклали” на нас. Казали, що в столиці є краща медицина. З першого погляду пані Тоня виглядала милою і привітною, завжди ласкаво розмовляла з усіма. Але це була лише маска. Насправді вона була справжнім тираном.
Спочатку все йшло добре. Поки ми з чоловіком працювали, бабуся могла приготувати нам вечерю і трохи прибрати у квартирі. Таким чином, вона віддячувала нам за те, що ми добре дбали про неї. Ліки та обстеження були дорогими, ми не брали гроші від бабусі, бо вона мала лише копійки замість пенсії.
Але потім пані Антоніна змінилася. Вона почала критикувати, як я складаю тарілки або мию посуд. Вона назвала мене поганою господинею, тому що ми замовили піцу на вечерю. Але найгірше було те, що вона вимикала деякі канали на телевізорі, тому бідолашна бабуся не могла дивитися свої улюблені серіали. Ми вже почули, як гроші викинуті на вітер. Наприклад, бабуся їла спеціальні продукти, хоча нам це не було необхідно. Вона просто вигадувала різні хвороби і використовувала їх як виправдання.
“Вам так шкода витратити гроші на мої продукти?” – говорила бабуся Антоніна, вказуючи на шоколад за 100 гривень. Але на полиці був доступніший варіант. Ми не могли розтрощувати гроші таким чином.
Потім вона почала скаржитися свекрусі та іншим родичам. Здається, вона навмисно морочила мені голову. Наприклад, вона почала мити посуд, коли я хотіла взяти ванну. Вмикала ледь теплу воду замість гарячої. Або зранку, коли у мене були вихідні, вона включала телевізор на повний звук або галасувала на кухні. Просто не було моменту спокою.
Я намагалася поговорити з чоловіком про ці неприємності. Ми вже закінчили лікування і лікар дозволив нам повернутися в наше село.
“Я не можу це зробити, вона ж моя бабуся. Нехай вона ще проживе у нас ще місяць, в нас достатньо місця для всіх!” – промовив Орест, заспокоюючи мене.
Чесно кажучи, я вже почуваюся зайвою в цій квартирі. Ніхто не цінує та не поважає мене. Орест не сміє протистояти бабусі, лише погоджується з нею та втікає в іншу кімнату.
Здається, за кілька днів я сама вирушу – можливо, у лікарню або навіть до в’язниці. Я ще не прийняла остаточного рішення.
Як ви поступили б на моєму місці? Як вирішити конфлікт мирним шляхом?
