Робот-пилосос уперся носом у поріг і почав нервово дзижчати, ніби теж відчув — зараз у цій квартирі буде не прибирання, а буря. Я нахилилася, щоб переставити його, і саме тоді у двері грюкнули так, що здригнулася вішалка в коридорі.
— Відчиняй, — пролунало з під’їзду знайоме, командирське.
Ольга Мирославівна зайшла без «добрий день». Скинула пальто на стілець — на той самий стілець, який колись притягнула з дачі, бо «нащо купувати нове». Окинула оком кімнату, ніби прийшла перевірити об’єкт.
— О-о… — її погляд зачепився за маленьку круглу «машинку», що крутилася біля батареї. — А це що таке? Воно саме їздить?
Я ще не встигла відповісти, а вона вже присіла навпочіпки, як дитина біля іграшки, і провела пальцем по корпусу — без дозволу, як завжди.
— Робот-пилосос, — сказала я коротко. — Натискаєш кнопку — і він прибирає.
— То він і під диваном? — очі блиснули. — Під усім?
— Під усім, куди пролізе.
Вона підвелася повільно, наче прийняла важливе рішення. Зняла рукавичку, кинула її на підвіконня і сказала так буденно, ніби замовляє хліб:
— На 8 березня мені такий. Тільки не дешевий. Такий, як у вас. Я вже бачу — модель нормальна.
Я відчула, як у мене в грудях щось стислося, але я не підняла голос. Просто поставила чайник на плиту і притиснула кришку долонею, щоб не дзенькнула.
— Ольго Мирославівно, він дорогий. Ми його… — я затнулася і не хотіла цього слова, але мусила, бо вона не розуміє натяків, — …в кредит взяли.
Вона підняла брови, як учителька, яка впіймала учня на брехні.
— В кредит? А на плитку, значить, у вас гроші були? — її губи скривилися. — На «красивеньке» завжди знаходиться.
Я повільно повернулася до неї. В коридорі клацнув замок — чоловік був удома, але, як завжди, «десь там». Я навіть уявила його спину: він ніби розчинявся в квартирі, коли починалися такі розмови.
— Плитку ми теж не з неба взяли, — сказала я рівно. — І давайте без цього. Це наша квартира.
Вона зробила крок ближче, наче йшла не до мене — до своєї правди.
— Твоя? — протягнула вона. — Твоя? А хто вам дав гроші, щоб ви сюди взагалі заїхали? Я могла собі залишити. Могла. Але я… — вона поклала руку на груди так театрально, що мені захотілося вимкнути світло, аби не бачити цієї сцени, — …я вас пожалувала.
Чайник почав шипіти. Я не рухалася.
— Ми збиралися брати іпотеку, — тихо сказала я. — Нас ніхто не змушував просити.
— Та якби не я, ви б… — вона зробила паузу, смакуючи, — …ти б зараз по зйомних бігала й не розказувала мені про «нашу квартиру». Я, між іншим, тут теж не чужа.
Вона говорила так, ніби в неї в сумці лежить не ключ від під’їзду, а документ на власність.
І як завжди, за її словами потягнулася ціла вервечка того, що я вже чула десятки разів.
П’ять тисяч доларів. Її «подвиг». Її «жертва». Її право заходити без дзвінка і ставити мене на місце.
Моя мама дала нам набагато більше — і сказала: «Живіть. Не думайте. Це вам на старт». І жодного разу не кинула в обличчя: «Пам’ятай». Жодного.
А свекруха дала менше, але принесла до цих грошей невидимий ланцюг — і тепер смикала його щоразу, як їй треба було отримати своє.
Я перевела погляд на старий дачний диван у кутку. Той самий, від якого тхнуло пилом і чужим життям. Вона колись привезла його, гордо поставила посеред кімнати й сказала:
— Це ще нічого. Він міцний. Вам аби мода, а не щоб служило.
Я тоді боялася сісти, щоб не провалитися. Не від дивана — від приниження. Чоловік зніяковіло усміхався й казав: «Мамо, ну…» — і ковтав слова.
Потім була плитка. Вона стояла в магазині, тикала пальцем у дешевші варіанти, ніби оплачувала ремонт сама, й повторювала:
— Я ж вам допомогла. То слухайтеся.
Ми після тієї плитки місяць із нею не говорили. Вона ображено мовчала, а потім повернулася, ніби нічого й не сталося, — з черговими пакетами «корисного з дачі».
І тепер — цей робот-пилосос. Маленька кругла штука на підлозі, яка раптом стала новою зброєю.
Ольга Мирославівна нахилилася, натиснула на кнопку — без запиту — і робот слухняно закрутився швидше.
— Бачиш? — сказала вона переможно. — Розумна річ. Мені така треба. Я ж не прошу яхту.
Я витягнула з розетки чайник, щоб шипіння не перекривало мій голос.
— Ви не «просите», — сказала я. — Ви наказуєте.
Вона різко випрямилася.
— А ти не забувайся, — в її голосі з’явився метал. — Бо я можу й нагадати, завдяки кому ти тут стоїш. Дах над головою, стіни, ремонт — усе це…
Вона зробила широким жестом по кімнаті, наче благословляла простір.
— …не лише ваше.
Я подивилася на робота. Він саме під’їхав до її сумки і ткнувся в неї, ніби перевіряв, чи там випадково не лежить ще щось «на 8 березня». Ольга Мирославівна навіть не відсмикнула — їй було важливіше сказати наступне.
— Якщо ви можете купувати такі іграшки, — вона кивнула на пилосос, — то й мені можете. Я не чужа. Я вам… — вона зробила паузу і вже тихіше, але чітко, — …я вам дала.
Я відчула, як у мене в долонях холодніє. Не від страху — від того, що зараз знову буде її улюблена вистава, а я знову повинна стояти в ролі винної.
Я підійшла до робота, підняла його обома руками — він був теплий і легкий, як котик, який не розуміє, чому його раптом схопили.
Ольга Мирославівна на мить замовкла, простежила, куди я несу.
Я відкрила шафу в коридорі. Між куртками й коробкою з зимовим взуттям звільнила місце, поставила робота всередину і закрила дверцята.
Клац.
Вона стояла, не кліпаючи.
— Ти що робиш? — голос у неї зірвався на високий. — Ти що, сховала від мене?
Я повернулася, витерла руки об фартух і показала долонею на вхідні двері.
Не пальцем. Не грубо. Просто — напрямок.
— Ви прийшли не в гості, — сказала я. — Ви прийшли вимагати. Тому… вихід там.
Ольга Мирославівна спочатку ніби не повірила. Потім її обличчя перекосилося — і вона зробила те, що завжди робить, коли не може продавити: різко змінила роль.
— Ах так?! — вона схопила рукавички, але не вдягнула. — Ну добре. Добре. Я зрозуміла. Я для вас ворог. Я для вас ніхто.
Вона рвучко відчинила двері й так грюкнула, що в коридорі затремтіло дзеркало.
Я стояла й слухала, як її каблуки швидко збігають сходами вниз. У квартирі стало глухо. Лише годинник цокав над холодильником.
За кілька секунд у кімнаті ворухнулася тінь — чоловік вийшов із іншої кімнати. Без крику. Без запитань «що ти наробила». Просто подивився на двері, потім на мене.
— Вона знову про гроші? — спитав тихо.
Я не відповіла. Тільки кивнула і пішла на кухню, бо руки тремтіли й треба було щось робити, аби не стояти в тиші.
Минуло хвилин п’ять.
Телефон чоловіка задзвонив так різко, що він підскочив. На екрані — «Мама».
Він натиснув «прийняти» і поставив на гучний, навіть не помітивши. Я почула одразу — схлипування, театральне, з перервами для слів.
— Синку… — голос у неї був такий, ніби її щойно витягнули з-під завалу. — Я… я не знаю, як… Вона… вона на мене кинулася… Вона мене… — вона ковтнула повітря, — …вдарила! Виштовхувала! Казала, що я ніхто! Я ледве… ледве зі сходів не…
— Мамо, — перебив чоловік, спокійно, як хірург, — я вдома. Я все чув.
Пауза. Така коротка, але в ній було більше, ніж у всіх її сльозах.
— Ти… ти що, їй віриш? — голос Ольги Мирославівни став рівнішим, ображеним. — Вона ж… вона ж тебе настроює!
— Ніхто мене не настроює, — сказав він і сів на край дивана, не дивлячись на мене. — Ми повернемо вам ті гроші. Коли зможемо. Але більше ви не будете заходити сюди й говорити, що це «ваше». І ніхто нікому не купує роботів-пилососів. Добре?
На тому кінці знову схлипнули — уже без сили.
— Значить, так… — прошепотіла вона. — Значить, я вам більше не потрібна…
— Мамо, — він видихнув, — до побачення.
І натиснув «скинути».
Ми сиділи мовчки. Не обіймалися. Не «розбирали». Просто в кімнаті було чути, як у шафі щось ледве-ледве дзенькнуло — робот торкнувся стінки, ніби просився назад на світ.
Чоловік підвівся, пішов у коридор, відчинив шафу.
Я думала, він дістане пилосос і поставить на зарядку.
А він витягнув з верхньої полиці конверт — той самий, куди ми складали «на чорний день». Поклав на тумбочку біля дверей і засунув туди аркуш паперу та ручку.
Сів і почав писати цифри. Повільно. Акуратно. Без слів.
Я дивилася, як чорнило лягає рядками, і як на столі з’являється план — не примирення, не війни, а повернення.
За хвилину він встав, відкрив шафу знову, поставив робота на підлогу й натиснув кнопку.
Той виїхав у коридор, тихо об’їхав конверт, ніби боявся зачепити, і поповз далі — збирати крихти з нашого порога.
А на дверях ще довго гойдалася ручка — після того, як ними грюкнули.
