Я народилася і виросла в багатодітній родині: не була запланованою або довгоочікуваною дитиною. Вагітність мною була виявлена на пізніх термінах, коли аборт не можна зробити, так я і з’явилася на світ: всупереч бажанню батьків.
У мене дві сестри і два брати. Брати закінчили престижні факультети в найпопулярнішому університеті міста. Знають по дві мови, регулярно по відрядженнях виїжджають за кордон. Діти братів подають великі надії, в 6-7 років вільно говорять англійською, влітку відпочивають на блакитних берегах. Дружини катаються на дорогих автомобілях.
З сестрами стосунки не склалися з дитинства. Мама змушувала наглядати за мною, це дуже засмучувало, злість і досада на мене накопичувалася роками. Подорослішавши, я так і залишилася в їхніх очах набридливою «малявкою».
Життя і кар’єра обох сестер склалося якнайкраще. Одна – відома ведуча на радіо, іноді миготить на екрані ТБ. Інша – вдало вийшла за бізнесмена: живе як в казці, ні в чому собі не відмовляє.
Ні з братами, ні з сестрами я не спілкуюся. Не тому що не хочу, вони не готові прийняти мене. Не вважають повноправним членом сім’ї. Втім, як і батьки.
Ще в дитинстві, заслуги братів і сестер вихвалялись при кожному гостю З великою любов’ю демонструвалися нагороди або фотографії з конкурсів. Про мене ніколи не говорили. Було відчуття, що мене немає. На мені стояло тавро непотрібності.
У школі у мене не було особливих заслуг. Після 11 класу я вступила до коледжу, закінчила швейні курси. Мені подобалося шити лялькам плаття з дитинства. Я була задоволена своєю роботою. Але і це було приводом для глузувань. Родичі жартували з мене, називаючи «відомим кутюр’є». Я звикла і не реагувала.
Щоб не докучати ні батькам, ні сестрам після школи я переїхала і жила в гуртожитку. Як тільки закінчила коледж – самостійно орендувала квартиру. Мені ніхто не допомагав.
Але і в моєму світі є місце для щастя: я зустріла чудову людину. Через три місяці ми одружилися і чекали на дитину. Але щастя тривало недовго. Чоловік з сином потрапили в аварію, розбилися в маршрутці. Синові було всього три роки. Світ мій впав.
Але навіть в такі важкі хвилини я не отримала підтримки від рідних, не було навіть співчуття. Пережити настільки нестерпний біль допомогли подруги з ательє.
З моменту трагедії минуло близько десяти років. Біль пішов, залишилися тільки спогади миттєвостей щастя.
Нещодавно в моєму світі знову засяяв промінчик надії. Я почала отримувати букети та записки з компліментами. Залицяльником виявився новий директор ательє. Він недавно розлучився. Можливо, у нас щось вийде.
Сімейну мовчазну зневагу було несподівано порушено телефонним дзвінком. Батько помер три роки тому, а в матері стався інсульт. Вона у важкому стані, практично без рухів. Потрібна доглядальниця. Брати і сестри навідріз відмовляються закинути звичний ритм життя, а я всього лише швачка, мені втрачати нічого. В цю мить про мене і згадали.
Мій телефон дзвонив по кілька разів на день. Мені погрожували, просили, заманювали квартирою, яка залишиться у спадок. Навіть в цей момент я була для них якоюсь продажною лялькою, яка легко піддається на погрози або схвальні слова. Але це не про мене.
Я більше не дозволю собі бути мішенню їх насмішок. Моя справжня родина загинула з моїм чоловіком і сином. Іншої сім’ї у мене ніколи не було і не буде.
Успішні брати і сестри повинні поділити між собою обов’язок перед люблячими їх батьками.
