Микола пішов від мене до іншої. Холодно і байдуже сказав, що більше мене не кохає. Я не тримала його, не намагалася влаштовувати скандали, не погрожувала і не вигадувала підступні плани на кшталт тих, які ображені жінки втілюють в життя для того, аби втримати своїх чоловіків.
Мені було так боляче, що сил вистачало тільки на те, аби не збожеволіти від гніву, образи і відчаю. Моє серце розбилося на дрібні уламки. Я й гадки не мала, як повернути його до життя, але точно знала одне – більше ні для кого у ньому місця не знайдеться. Надто боляче втрачати людей, заради яких була готова на все.
15 років мені вдавалося удавати снігову королеву, яка нікого не любить, ніколи не радіє і ні з ким не бажає мати справу. Я навіть з сусідами не віталася, аби тільки ніхто не помітив у мені бодай крихти людяності і привітності.
Моя самотність стала моєю найкращою подругою. Я сподівалася, що так буде завжди, аж поки мені не зателефонувала нова дружина Миколи.
Вона повідомила мені, що мій колишній помер, і вона збирається продати його квартиру, але у ній залишилося купу мотлоху, який я могла б забрати собі.
Я спершу дуже розсердилася, бо знала, що ділити з тим зрадником мені було нічого. Але жіноча цікавість таки перемогла, тож наступного дня я поїхала за вказаною адресою.
Двері мені відчинила жінка, в якій і натяку не було на лагідність, ніжність і доброту. Якщо я могла тільки вдавати із себе безсердечну і безсовісну особу, то вона такою була насправді.
Коли я спитала, про які саме речі вона говорила мені під час нашої телефонної розмови, Світлана показала мені пальцем на купу старого лахміття, яке лежало на дивані, і сказала:
– Ну, ось же! Лялечку собі забирай. Мені вона не потрібна!
Я уважніше оглянула гору старих покривал та ковдр і побачила під ними знайоме обличчя. На дивані лежала моя свекруха, яка тримала в обіймах маленького котика. Жінка мала жахливий вигляд: шкіра бліда, тіло всохлося від недоїдання, вона уся тремтіла від холоду, тому вкривалася усім, що попадалося їй під руку. Так бабуся й справді нагадувала лялечку у коконі.
Я поглянула в очі тієї Світлини і не розуміла, як жива людина може бути такою жорстокою? Як можна було довести стареньку до такого стану? Ще декілька днів, і вона точно померла б у власному домі.
Я не думала ні хвилини, викликала таксі, взяла свекруху попід руки і намагалася вивести її на вулицю. Вона не могла йти. Дякувати Богові, що таксист виявився гарною людиною, тож він допоміг мені посадити бабусю в машину, а потім навіть відніс її до квартири.
Чоловіка звали Остапом. Він люб’язно простягнув мені свою візитку і просив телефонувати у будь-який час, якщо я потребуватиму його допомоги. Він так дивився на мене, що я забула про ту обіцянку, яку дала собі 15 років тому, і, не вагаючись, взяла маленьку блакитну карточку з його рук.
Я дивилася на немічну свекруху і навіть не розуміла, як мені її врятувати. Вмить на мої плечі звалився вантаж відповідальності за чуже життя. Я прекрасно розуміла, що самотужки не зможу впоратися, але знала, що допомогти мені нікому. Я порвала стосунки з усіма друзями, не підтримувала жодні знайомства, жила, як той відлюдько. Від кого тепер чекати підтримки?
Та з кожним днем я переконувалась у тому, що вірити в те, що усі люди злі і жорстокі – просто безглуздо. Це ані близько не так. Усі навколо намагалися полегшити моє нове життя. Найсуворіший керівник, якого мені доводилося зустрічати в житті, коли почув про мою ситуацію, виписав мені солідну премію і дозволив працювати з дому доти, доки моїй свекрусі не стане легше.
Про лікарку, яка взялася рятувати Валентину Степанівну, я взагалі мовчу. Мені здається, що вона готова була на все, аби допомогти мені і старенькій.
– Сонечко, твоя свекруха ще онуків няньчити буде! То я тобі гарантую.
– Я не знаю, що мені робити. Я не вмію доглядати за літніми людьми? – розгублено відповідала я. – А що як у мене не вийде?
– Тобі не треба нічого знати. Моїх знань буде достатньо. Я писатиму тобі детальні інструкції, а ти просто будеш виконувати усе, що я накажу. Добре, сонечко? – усміхнено питала вона.
Вже за 2 місяці я вміла робити усе: і памперси змінювати, і уколи робити, і навіть лікувальний масаж. Не шкодувала себе, щоб врятувати стареньку від смерті.
Підтримувала мене іще одна людина, чию допомогу я, чомусь, по-особливому трепетно сприймала. Декілька разів на тиждень до мене в гості навідувався Остап. Приїжджав з гостинцями. Стільки фруктів та овочів нам з Валентиною Степанівною, мабуть, навіть не доводилося бачити. Я пробувала відмовлятися, бо розуміла, що з кожним візитом чоловіка ставатиму до нього все ближчою і ближчою, але він переконував мене, що робить все заради порятунку нещасної бабусі.
Спільними зусиллями усіх доброчинців свекруха нарешті почала одужувати. Набрала вагу, почала краще говорити, з’явилися сили навіть для жартів. Аби підбадьорити стареньку, я почала називати її мамою. Звучить набагато приємніше, ніж офіційна форма звертання. Бабуся зраділа моєму вчинку і з того часу називає мене донею.
– Доню, а це нічого, якщо я щось у тебе попрошу?
– Звісно, ви можете просити у мене усе, чого забажаєте.
– Я так хочу помитися, вже й забула, як воно – лежати у наповненій теплою водою ванні
Я розуміла, що сама з таким завданням точно не впораюся, але відмовити мамі точно не могла. Довелося просити про допомогу в Остапа.
Чоловік заніс бабусю до ванної і пішов на кухню ласувати смачним сливовим пирогом. Коли приємну процедуру було завершено, я загорнула жінку у рушник, а наш новий друг повернув її до ліжка. Розморило маму від гарячої води, тож вона дуже швидко заснула.
Залишилася я з Остапом сам на сам. Ми довго розмовляли. За цей вечір я почула стільки лагідних і приємних слів, скільки не чула за усе своє життя. Я навіть не могла пригадати собі, коли востаннє мої щоки вкривалися рум’янцем.
Виявляється, не так погано бути іноді доброю, м’якою, щирою і ніжною. Злість і байдужість так втомлює. Неможливо постійно нести на своїх плечах усі тягарі життя. Та й навіщо, якщо хтось із сильним і надійним плечем може їх з тобою розділити.
Після пережитого я вирішила змінити свій світогляд, почати нове життя, з якого назавжди викину своє закам’яніле серце, яке відлякувало добрих і щирих людей. Вони врятували не лише бабусю, але й мене.
Минуло кілька років, моя щаслива і здорова мати святкує своє 73-річчя у колі найближчих людей: доньки, зятя і маленької онучки Надійки. На колінах сидить те саме кошеня, яке хоч і виросло, але завжди готове зігріти своїм теплом лагідну бабусю.
Такою щасливою, як того вечора я вже давно не була. Дивилася на коханого, на свою маму і на маленьку донечку, яка гралася з подарованою лялькою, і картала себе за те, якою дурепою була раніше, бо втратила 15 років життя заради створення образу холодної і безжальної жінки, якою не була, не є і ніколи не буду.
Любов здатна відремонтувати навіть найбільш зранене серце. Тепер я це знаю.
Що вас найбільше вразило у цій історії?
