Сьогодні до нас прийшли гості. Середні люди середніх досягнень. Вони почали говорити про свою співробітницю, і старість, яка підкралася до неї. Сиділи і іржали, розпустивши пивні животи, виблискуючи товстенькими мордочками. Я чомусь думала, що їй близько 70-ти, але все-таки запитала про вік. Виявилося, що їй …
… всього 35. І це стара? Вони продовжували пити вино. А я пішла в спальню, і просто сиділа і ревіла від несправедливості. За неї, за себе, за нас, за жінок.
Я готова проклясти той день, коли народилася жінкою. Уже за фактом свого народження я всім винна. Я повинна бути незалежною, не утриманкою. Повинна міцно стояти на ногах. Повинна бути готова заплатити за себе, якщо що, не повинна канючити гроші у чоловіка, і взагалі краще нічого не вимагати.
Водночас я повинна вчитися нарівні з хлопцями, крутитися нарівні з хлопцями, заробляти нарівні з хлопцями. Але тільки знаєте в чому заковика? Знаєте, в чому глобальна несправедливість? Я повинна робити все це «на шпильці».
Не факт, що я завжди повинна носити взуття на високих підборах, але якщо я не буду цього робити, мене назвуть «нежіночною». Страшно подумати що буде, якщо я допущу рослинність на ногах. Я повинна тримати в порядку свої руки, доглядати за обличчям, бажано не запускати фігуру. Я повинна фарбуватися вранці, надягати гарний одяг і наводити вдома порядок. Краще встати на годинку раніше, щоб все це встигнути.
Я повинна робити все це на свої гроші, адже якщо я позичаю на красу у свого мужика, то я утриманка. Водночас я повинна не витрачати занадто багато, ніби косметологи працюють безкоштовно, а манікюр робить одного разу спійманий тобою леприкон. Та й в зал нібито пускають просто так, тільки лише в боротьбі за ідею.
Якщо у мене в будинку безлад, я буду винна, бо дівчинка повинна стежити за чистотою. Якщо я хворію і погано виглядаю, мені не можна показуватися на люди в такому вигляді, тому що дівчинка повинна бути красивою. Якщо я мало часу приділяю дитині, то я погана мама, а дівчинка повинна … Список нескінченний.
Багато мужиків не сприймають мене серйозно – баба ж. Вони ставляться до мене гордовито-поблажливо, і це в кращому випадку.
Вони прискіпливо вивчають мене, ніби під лупою. Заглянуть в зуби, перевірять стан шкіри і трицепса. Вони постійно порівнюють мене з кимось молодшим і кажуть мені про це. А я не можу вдарити кулаком по столу, напитися, побитися. Я ж дівчинка. Повинна бути стриманою, пробачати.
Мерзенні жирні пики будуть іржати наді мною, не помічаючи своїх недоліків. Вони розглянуть кожну мою зморшку, але не побачать своє черево вагою в центнер. Вони прискіпливо проаналізують мою попу, але більшість не подолає без машини і 500 метрів. Якщо раптом мої досягнення виявляться більш істотними, ніж у них, вони скажуть мені вслід – звабила заможного чоловіка. Обов’язків у мене давно нарівні з мужиками. Привілеїв – смердюча чашка кави в ресторані.
Згадала анекдот. «… Важка жіноча доля – мізки повинні бути чоловічими, руки – ніжними, виглядати – молодо, працювати, як кінь і посміхатися при цьому, посміхатися!»
Я біжу на підборах, у вузькій мереживній сукні, з довгими нігтями, ту ж дистанцію, що мужики біжать в кросівках і спортивних штанах. Холодний вітер наскрізь продуває моє мереживо. Від каблуків болять ноги. Мої тонкі панчохи не гріють. Я біжу…
Я біжу, несучи на собі тягар життєвих проблем, розділивши його чесно, розділивши навпіл.
Я біжу у свідомо невигідних умовах, але я посміхаюся. Я народилася в епоху рівноправності.
Я жінка, найсильніша істота на землі. Але, чорт візьми, як же хочеться плакати.
