Я влетіла в мамині двері на підборах так, що ремінець ледь не луснув, і в ту ж секунду мене вдарило в ніс теплим запахом смаженої цибулі й чужого пива.
Кухня була першою кімнатою — маленька, тісна. І на розкладушці біля столу, у куртці, скрутившись клубочком, спав Матвій. Мій Матвій. Два роки. Пальчики затиснуті в кулачок, щока притиснута до тканини, яка пахла вулицею.
Я не одразу видихнула. Я просто стояла і дивилася, як він дихає. Поряд — ніж на дошці. Розетка зі вставленою вилкою. На підлозі — машинка, на яку він міг наступити вночі й розплакатися… але, видно, плакати тут було не можна.
— Мамо? — голос у мене вийшов не мій. — Мам… ти де?
Зі спальні, човгаючи капцями, вийшла мама. Волосся зібране абияк, очі сонні, як у людини, яку розбудили посеред найсолодшого сну. Вона мружилася, ніби я їй світло увімкнула в обличчя.
— Ой… сонце. А це ти? — сказала вона так, ніби я прийшла взяти в неї рецепт борщу.
У дверях спальні я побачила край ліжка і на тумбі — відкрите пиво. Біля нього — таранька в пакеті. І чужі чоловічі шкарпетки на стільці, як прапорець “тут господар”.
Богдан зупинився за моєю спиною. Не ліз уперед. Просто стояв і дивився на мене — як на скло, яке ось-ось трісне.
— Чому він спить на кухні? — спитала я. Я не кричала. Я не могла. Мені було страшно робити різкі рухи — щоб Матвій не прокинувся і не заплакав.
Мама підійшла ближче, глянула на онука так, ніби вперше його помітила.
— Та він… там загрався. І заснув. Ми не хотіли його чіпати.
— “Ми”? — я кивнула в бік спальні. — Де він?
У цей момент зі спальні виліз “він”. У трусах і майці, з м’ятим обличчям, ніби його теж щойно витягнули з пива. Очі червоні, погляд кислий. Він сперся плечем об одвірок і подивився на мене так, наче я прийшла без запрошення.
— О, приїхала, — пробурмотів. — Що за рейд?
Мама одразу зробила крок до нього, як до стіни, за якою можна сховатися.
— Він після роботи хотів відпочити… — почала вона швидко. — Не сердься. В нього такий характер.
Я подивилася на розкладушку, на дитину в куртці, на стіл, на ніж. Потім на маму.
— Тобто ваш “характер” — це коли онук спить на кухні, як… як бездомне кошеня? — я зупинилася, бо в горлі стало твердо. — Мамо, ти взагалі бачиш, де він? Тут розетки, вода, ножі… Він міг встати вночі. Він міг…
— Та годі тобі, — махнув рукою чоловік. — Ну поспить. Що з ним станеться? Чого ти роздуваєш?
Я повернулася до нього повільно. У мене навіть тремтіння кудись зникло — залишилась гола, холодна злість.
— Не говори зі мною. Взагалі.
— А ти мені тут не командуй, — він вирівнявся й зробив крок у кухню, ніби це його сцена. — Ти в моїй квартирі, між іншим.
Мені стало навіть смішно — коротко, сухо. Ніби від абсурду. “Моя квартира”. Він так вимовив, як король. Як людина, яка вчора з’явилася — і сьогодні вже ставить правила.
— У твоїй? — перепитала я. — Ти серйозно?
Мама сіпнулася, наче хотіла щось сказати, але подивилася на нього і промовчала. І це її мовчання вдарило гірше, ніж його слова.
— Ти тут хто взагалі? — продовжив він, уже сміливіше, бо мама була поруч і не заперечувала. — Прибігла з ресторану, влаштовуєш сцену…
— Я — мама цієї дитини, — сказала я. — А ти — чужий чоловік, який не витримує дитячого плачу, але дуже витримує пиво і тараньку.
Він хмикнув, нахилив голову.
— А ти говори тихіше. Розбудиш малого.
Я ковтнула повітря. Руки самі потягнулися до Матвія. Я обережно присіла, торкнулася його волосся, і він тихо зітхнув — як роблять діти, коли їм добре. Куртка на ньому була застібнута криво, блискавка дряпала підборіддя.
— Не буди, — прошепотіла мама вже м’якше. — Він так солодко заснув…
— Він заснув не “солодко”, мамо. Він заснув, бо його сюди відсунули, щоб не заважав.
Мама підняла руки, як на допиті.
— Та він сам пішов! Йому там цікаво… Вася просто хотів фільм подивитись, після зміни…
— Вася… — я повторила його ім’я й відчула, як у мене всередині щось обривається. — Ти навіть не помітила, як ти це сказала. “Вася хотів”. А Матвій що хотів, мамо? Він хотів бабусю. Він хотів, щоб його поклали в ліжко. Щоб йому почитали. Щоб йому дали воду. А не щоб він засинав у куртці.
Чоловік пирхнув і зробив крок ближче, зупинився біля столу. Тепер між ним і моєю дитиною було пів метра.
— Слухай, якщо тобі не подобається — забирай. Чого приїхала, скандалиш? — і знову кинув, наче цвях: — Я сказав: у моїй квартирі не розпоряджайся.
Богдан нарешті озвався — спокійно, але так, що кухня стала ще меншою.
— Відступи від дитини.
Чоловік глянув на нього з викликом, але очі в нього сіпнулися. Він не любив, коли в кімнаті з’являвся хтось, хто не боїться.
Я взяла Матвія на руки. Він був важчий, ніж здавалося, теплий, сонний. Пахнув молоком і печивом. Відкрив одне око й шепнув крізь сон:
— Мам…
Я притисла його до себе так, що в мене заболіло плече, але я не послабила.
— Тут, — сказала я. — Все, маленький. Поїхали.
Мама зробила крок за нами.
— Ти що… ти ж на свято поїхала. Ну… давай спокійно. Не роби з цього…
— Не роби з цього що? — я повернулася. — Не роби з цього те, що онук спить на кухні? Не роби з цього те, що чужий чоловік вирішує, де моя дитина “не заважає”?
Вона ковтнула і подивилася не на мене — на нього. Наче просила дозволу сказати правильні слова.
— Доню, — нарешті видихнула, — він не такий поганий. Просто… у нього нерви. Його колишня…
— Мамо, не треба, — обірвала я. — Мені не цікава його колишня. Мені цікаво, чому ти зараз стоїш і виправдовуєш кухню.
Чоловік скривився, ніби йому стало нудно.
— Та забирай і не драматизуй. І взагалі… — він підняв підборіддя, — ти не маєш права тут розказувати. Це житло моєї дружини.
— Дружини, — повторила я. — Окей. А частка тут чия?
Він усміхнувся — оце вже по-справжньому, з насолодою.
— А ти що, рахувати прийшла? Судися, якщо така розумна.
Мама різко махнула рукою.
— Вася! Не треба…
— Ні, хай. — Він повернувся до мене. — Хай не лізе, де не її.
Я не сказала більше ні слова. Я просто розвернулася. Богдан відчинив двері, і ми вийшли в коридор, де пахло старим пилом і чужими парфумами. На сходах Матвій уже засинав знову, важко поклав голову мені на ключицю.
У таксі Богдан не питав нічого. Тільки раз, на світлофорі, поклав руку мені на коліно — не щоб заспокоїти, а щоб я не розсипалася прямо на сидінні.
Вранці я не варила каву. Не дзвонила мамі. Я одягла сина, відвела до садочка, і замість дому поїхала в центр — туди, де люди говорять сухими словами і ставлять печатки, від яких у когось різко змінюється тон.
Нотаріус була жінка у світлому піджаку. Вона глянула на мене, на документи, на мої руки, які не могли перестати стискати ремінець сумки.
— Вам потрібен поділ частки? — спитала вона буденно, як питають “пакет потрібен?”
— Так, — сказала я. — І якнайшвидше.
Телефон задзвонив, коли я вже підписувала перший папір. “Мама”. Я не взяла.
Другий раз — “Мама”. Я не взяла.
Третій — повідомлення: “Доню, давай поговоримо. Ти ж розумна. Він погарячкував”.
Я поставила підпис і відсунула ручку. Нотаріус підсунула мені ще один аркуш.
— Тут теж, будь ласка.
Я підписала і його.
На виході з офісу в мене в кишені завібрував телефон — знову мама. Я зупинилась на сходах, серед чужих людей, що бігли у своїх справах. Подивилася на екран. Натиснула “відхилити”.
Потім відкрила галерею. Знайшла вчорашнє фото, яке Богдан непомітно зробив у ресторані — я в сукні, з келихом у руці, сміюся. І поряд — інше, вже з ночі: Матвій спить у куртці на кухонній розкладушці, його рука звисає вниз, ніби він тримався за повітря і втомився.
Я видалила перше.
А друге — зберегла у “Вибране”.
І пішла за сином.
