Я була впевнена, що брати дітей до старих – погана ідея. А виявилося, що я помилялася.
Ми з Дмитром одружені вже дванадцять років. Його дід Аркадій і бабуся Наталя завжди були частиною нашого життя. Раніше вони самі брали Алісу й Максима в гості, пекли пироги, читали казки. Але пів року тому все змінилося – один за одним вони різко здали.
І тепер їздила до них я. Через день. Готувала, прала, мила підлогу. Поки свекруха лікувалася в санаторії.
Того ранку я збирала сумки з їжею, а Дмитро раптом каже:
– Може, візьмемо дітей? Дідові з правнуками буде веселіше.
– Не бачиш, що я складаю? Краще б допоміг! – я навіть не стала його слухати.
Я вже бачила, що там відбувається. Бабуся Наталя більше мене не впізнавала. Минулого разу запитала, хто я і як мене звуть. Зняла зі стіни фото Аліси й Максима і сказала – навіщо тут чужі діти. Дід Аркадій схуд так, що навіть обличчя змінилося. Ніс був широкий, а тепер тонкий. Сам блідий, маленький, мовчить.
– Ти хочеш, щоб діти злякалися? – кажу Дмитру. – Аліса й Максим не розуміють таких речей. Їм не пояснити.
Дмитро мовчки приніс сумки. Але я від цього ще більше розізлилася.
– Я через день їжджу до твоїх діда й баби. Доглядаю, готую, перу. А ти ще незадоволений?
– Лізо, та я не про це. Я теж після роботи заїжджав, дідові митися допомагав. Я просто думав, що дітям…
Тут із кімнати вибігли Аліса й Максим. Почули, що батьки кудись збираються.
– Я теж хочу до бабусі Наталки і діда Аркадія! – одразу заявив Максим.
– І я хочу! Я бабусі нову сукню покажу, вона її ще не бачила, – підхопила Аліса і закрутилася перед дзеркалом.
Я подивилася на Дмитра. Він знизав плечима.
– Це була твоя ідея – сам і розбирайся, – сказала я тихо.
Перед дверима я їх попередила:
– Тільки не кричати і голосно не сміятися.
Але хіба вони можуть поводитися тихо?
Ще не зайшовши, Максим питає:
– Бабусю, а можна на твоєму ліжку посидіти? Ми втомилися в дорозі.
А Аліса вже тараторить без зупинки:
– Бабусю, дивися, яка у мене сукня! Червона й оксамитова. Спробуй, яка м'яка! А ми торт привезли, з трояндочками. Ходімо чай пити!
Наталя Львівна стояла розгублено. Дивилася на них. По обличчі блукала якась невпевнена посмішка. Потім вказала пальцем і запитала:
– Ой, що ж це за такі гарні діти до нас приїхали?
Я вже відкрила рот, щоб щось пояснити. Але Аліса раніше мене підбігла й обійняла прабабусю.
– А вони казали, що ти нас не впізнаєш! А бабуся просто жартує, так? Торкнися, торкнися сукні, м'яка ж? Ти мені читала казку про таку дівчинку, пам'ятаєш?
– Ох, та ти ж Аліса з країни чудес, – раптом зраділа Наталя Львівна. – Ну так, звісно, і на фото теж!
Я не повірила своїм вухам.
Аліса засміялася і потягла прабабусю за руку:
– Ходімо торт їсти, я більше не можу чекати!
А Максим уже пішов до кімнати діда. Аркадій Іванович лежав на дивані. Але коли побачив правнука – сів. Взяв палицю. Ходунки навіть відсунув убік.
– Давай руку, діду, я тебе підтримаю, – запропонував Максим просто, як щось само собою зрозуміле.
І дід устав. Сам. Бо перед правнуком незручно було виглядати безпорадним.
Ми сиділи за столом і пили чай. Їли торт. Наталя Львівна їла без примх, сміялася разом з усіма. Раптом каже:
– А я й забула, що в нас такі правнуки. Як добре, що ви приїхали, а то я тут одна та й одна.
Діти сміялися й обіймали її, думаючи, що вона жартує.
– Перестаньте так голосно сміятися, – прошепотіла я сердито.
– А чому не можна? Ніхто ж не спить! – голосно перепитала Аліса.
Я змовчала. Бо й справді – ніхто не спав. Всі сиділи й посміхалися.
Назад їхали тихо. Аліса одразу заснула. А Максим раптом заплакав.
– Мамо, що з ними? Дід такий маленький став. Бабуся гарна, але дивно говорить. Я їх все одно ще більше люблю. А раптом ви з татом теж такими станете? Я не хочу. Я допомагатиму вам, – він тримав мене за руку й плакав тихо. – Матусю, чому так?
Я не знала, що відповісти.
Увечері Максим сам подзвонив прадіду. Поговорив. Поклав трубку й пішов спати з усмішкою – обійнявши собачку, яку колись подарували дід Аркадій і бабуся Наталя.
Я зайшла в дитячу. Він прошепотів:
– Дід сказав, вони скоро одужають. Бо є ми. Добре, що ми їх відвідали, правда, мамо? Давай ще поїдемо?
Я вийшла з кімнати і стала біля вікна. Дмитро підійшов і обійняв мене мовчки.
Я думала, що діти не зрозуміють. Думала, що старі для них як чужі. А вийшло зовсім інакше. Бабуся згадала. Дід устав. І всі ми знову сиділи за одним столом, як раніше.
Наступного дня Максим згадав:
– Мамо, а бабуся Наталя діда любить. Ми коли їхали, вони помирилися. Я бачив.
Я й досі думаю про це.
Може, старим потрібні не тільки їжа й ліки. Може, їм потрібен дитячий сміх і рука, яку простягають просто так, без зайвих слів.
А ви брали б дітей до важко хворих літніх родичів – чи захистили б їх від цього?
