Я досі пам’ятаю той день.
Хоча я був зовсім малий, мені було 7 рочків. Та перед очима часто спливає та сцена. Я стояв на вокзалі з батьком, тримав його за руку і казав, що мені холодно.
– Терпи! Ти повинен бути чоловіком! А чоловіки не жаліються і не плачуть! – сказав він мені. Батько наказав сидіти мені в залі очікування, поки він не вернеться. Я не знаю, скільки я так просидів, але думаю, доволі довго. Він так і не повертався. Я вирішив піти на перон. Я точно пам’ятаю: побачив тата в вікні потяга. Я кричав і плакав:
– Тату? Ти куди? Чому ти не взяв мене зі собою?
Я не знав, що мені робити. Так стояв на тому місці, поки хтось з кондукторів не завів мене до адміністрації. Я розповів їм ситуацію, вони викликали поліцію, а ті запхали мене у дитбудинок.
Вихователька говорила, що тут я знайду нових друзів, а, можливо, навіть нових батьків. Та я закрився, не підпускав нікого до себе. Мені не потрібно було нікого. Я лиш хотів, щоб повернувся мій батько, що забрав мене, пригорнув і сказав, що ніколи більше не відпустить..
Минали тижні, місяці…Ніхто за мною не повертався. Я вже змирився, що залишусь тут назавжди..
Та, коли я вже перестав його чекати, він з’явився.
Стояв переді мною, просив вибачення.. Розповідав, що сам не знав, що йому робити. Він знав, що на вокзалі мені допоможуть люди..Він їхав працювати, заробляти гроші..Думав мене всиновить потім хороша сім’я.
Моя мати померла під час пологів. Для тата це був великий стрес. він кохав її більше житя. Сім років він намагався виховувати мене. Робив усе можливе. Та заробляв він дуже мало..Інколи на хліб не вистачало.
От він так і вчинив.
Та поживши у дитбудинку з зовсім чужими для мене людьми, я б радше обрав життя без їди, але поруч з батьком.
Він пояснився і зник..Більше я його не бачив.
Через декілька місяців мене всиновила жінка-кондукторка. Та, що тоді відвела мене до адміністрації. Волна знала, куди мене завезли і повернулась за мною.
У цій сім’ї я нарешті відчув, що таке любов. Відчув, що батьки раді лише тільки тому, що ти є, а не звинувачують у всіх свої бідах. Вони дали мені відчуття цілісності, не обділяли нічим, не виокремлювали. Я був разом з ними одним цілим. І я дуже вдячний їм за це.
І вдячний своєму біологічному батькові, що він тоді залишив мене пероні вокзалу..
Як ви вважаєте, з ким хлопчику було би краще: з рідним батьком чи прийомними батьками?
