Я дізналася про сусідчин виграш і ледь не спустила всю пенсію на лотерейні квитки.
Живу я сама. Донька Оля – в іншому місті, іноді допомагає грошима. Пенсія невелика, але до цього часу якось вистачало. На їжу, на дрібниці, іноді й на щось приємне.
З сусідкою Марією ми часто базікаємо в дворі. Вона все знає про всіх. Якось підходить до мене і каже таємничим голосом:
– Надю, ти чула, що з Ніною сталося?
Я відразу злякалася. У нашому віці новини бувають різні.
– Не стало когось, чи що?
– Та сплюнь! Виграла вона в лотерею. Пів мільйона!
Я відмахнулася. Марія любить перебільшити. То забуде, то вигадає. Але думка засіла в голові.
У мене якраз завалялася тарілка Ніни. Вона мені пирога приносила, а я все забувала віддати. Ось і привід зайти.
Двері відчинила Олька, Нінина донька. Значить, приїхала. Вже цікаво.
– Мама вдома?
– Вдома, – зітхнула вона. – Що, вже й до вас чутки дійшли?
– Які чутки? Тарілку принесла, – кажу я невинно.
Ніна вийшла до мене радісна, аж сяяла.
– Виграла я, Надю! У лотерею! І на ремонт вистачить, і доньці допоможу!
– Мамо! – крикнула Олька з кімнати. – Спочатку отримай, а потім вихваляйся!
– Та вже точно! Їдемо до Києва квиток показувати!
Я прийшла додому і сіла на кухні. Дивлюся на свій старий холодильник, що гуркоче так, що голова болить. На штори, які вже давно хочу змінити. На порожню шухляду, де до пенсії ще три дні.
Якщо Ніні пощастило – чому б і мені не спробувати?
Наступного дня я пішла на пошту і купила квиток. Нічого не виграла. Але на другий – виграла вартість самого квитка. Вважай, безплатний.
І от з того дня ноги самі несли мене на пошту щоранку.
Нікому я про це не розповідала. Казала собі: ще один, і зупинюся. Але зупинитися не виходило.
Одного разу приїхала Оля. Відкрила холодильник і дивиться на мене здивовано.
– Мамо, ти чому продуктів не купила?
– Та не встигла, – кажу.
– Як не встигла? Я ж тиждень тому гроші надіслала.
Я замовчала. Бо правда була проста: ті гроші я витратила на квитки.
Оля пішла до магазину сама, все купила. А я, замість того щоб соромитися, подумала: добре, заощадила – можна ще квитки взяти.
Ніна тим часом повернулася з Києва з грошима. Так, зняли великий відсоток на податки, але сума залишилася серйозна. Незабаром їй привезли новий диван. Я дивилася у вікно і заздрила. Не зі злості – просто дуже хотілося теж.
Оля помітила, що щось не так. Раніше я завжди хвалилася – то кофту нову купила, то тарілочку. А зараз – тиша і порожній холодильник.
Вона злізла в мій банківський додаток. Тихо, без мого відома.
Прийшла до мене і каже спокійно, але я бачила, що вона злиться:
– Мамо, що ти щодня купуєш на пошті на однакову суму?
– Та це… продукти там беру іноді.
– Мамо. Там однакова сума кожного дня. Які продукти?
Я мовчала довго. Потім кажу:
– Ніна ж виграла. От і я хотіла. Якщо їй пощастило – то і мені пощастить колись.
Оля не кричала. Вона пішла до Ніни і запитала, скільки років та купувала квитки. Потім прийшла з калькулятором.
– Ось, дивися. За всі роки Ніна витратила більше, ніж виграла. І це їй ще дуже пощастило.
Я відмовлялася вірити. Говорила, що у мене ж двічі виходило. Значить, не обман.
Оля більше не надсилала мені грошей. Натомість привозила продукти сама. Щоб я хоча б не голодувала.
А потім Марія розповіла мені, що Ніна вже майже чверть виграшу назад у лотерею спустила.
– Ось люди! – похитала головою Марія. – Такий шанс випав, а вона – наче нічому не навчилася.
Я стояла і думала: а що б сусіди говорили про мене?
З того дня жодного квитка в моєму домі не було.
Але я досі думаю: а якби Оля тоді не перевірила мій додаток – де б я зараз була?
Скажіть, а у вас або ваших рідних таке траплялося? Як зупинитися, коли здається, що ось-ось пощастить?
