Я добре пам’ятаю Настю з нашого села. Ми росли майже поруч, і всі знали її історію. Вона від народження була без волосся.
У дитинстві їй дісталося страшно. Діти жорстокі, особливо коли хтось не такий, як усі. З неї зривали косинку, сміялися, тикали пальцями.
– Наська, у тебе знову перука злетіла! – кричали хлопчаки.
Вона хапала ту косинку, плакала і бігла додому.
Мені й досі шкода, як вона тоді жила. Удома її виховували мама з бабусею, батька не було. А на вулиці – одні насмішки та приниження.
Коли ми підросли, стало ще важче. У юності вже хочеться подобатися, хочеться кохання, а в неї через це був суцільний біль. Вона не раз кричала на маму:
– Кому я така потрібна?
– Доню, не говори так, – плакала її мама.
– А навіщо ви мене взагалі на світ привели? – істерила Настя.
Потім мама з бабусею зібрали всі гроші, які могли. Кажуть, і корову здали, і порося продали, аби повезти Настю в місто в медичний центр. Ми всі чекали, що буде далі.
За тиждень вона повернулася, а в неї на голові руді кучерики. Усе село збіглося подивитися. Жінки ахали, баби хрестилися, а чоловіки тільки головами крутили.
А Настя взяла та й зняла ті кучері прямо при всіх.
– Та це перука, – засміялася вона.
Люди теж засміялися, але я бачила, як їй було гірко.
Операція коштувала великих грошей, таких у них не було. Настя махнула рукою на все і пішла працювати на ферму. Перука стояла вдома на трилітровій банці, а вона ніби змирилася, але всередині, думаю, все одно кипіла.
Коли я приїхала з міста на канікули, мені одразу видали новину:
– А ти чула? Настя заміж виходить!
– За кого? – аж перепитала я.
– За міського хлопця. І ще й красень такий, що наші дівки зубами скриплять.
Я побігла до неї додому. У хаті вже висіла весільна сукня, біла, пишна, на самому видному місці. Настя сяяла так, як я її ніколи не бачила.
– Ну, розказуй, хто він і як ти його зачепила? – питаю.
Вона засміялася:
– Та там така історія, що хоч стій, хоч падай.
Виявилося, до їхнього сусіда приїхав родич із міста, Ілля. І Настина подруга Ольга одразу поклала на нього око. Бігала по селу, вихвалялася і прямо казала:
– Я за нього заміж вийду, побачиш.
Настя мені тоді сказала:
– От саме після цих слів мене аж перевернуло. Думаю, ага, зараз. Ще подивимось, чий буде.
Одного дня вона дістала свою руду перуку, натягнула її і пішла до малини біля паркану. З одного боку кущів була вона, з іншого – Ілля. Стоять, дивляться одне на одного, ніби в дурному кіно.
– Я нахилилася за ягодою, – розповідала вона, – і раптом відчуваю, що по голові холодом потягнуло.
Підіймаюся – а моя перука висить просто на кущі.
Я аж рот відкрила, коли це слухала. А Настя сміється й далі розказує:
– Ілля витріщився на мене, як на привида, а потім як крикне:
– Дівчино, у вас волосся відвалилося!
Я, каже, схопила ту перуку, ліплю назад на голову, а мені так смішно стало, що я просто почала реготати.
І що ви думаєте? Ілля теж зареготав. Не втік, не скривився, не почав шептатися, як у нас люблять. Отак вони й познайомилися.
Потім, звісно, у селі пішли язики. Одні казали:
– Та кому вона така треба?
Інші шипіли:
– Видно, міський щось не те має, якщо на неї запав.
А Ольга взагалі ледь не луснула від злості, бо була впевнена, що той Ілля буде її.
Настя мені тоді сказала:
– Уявляєш, йому байдуже, є в мене волосся чи нема.
А ще додала:
– Його мати сказала, що я навіть без волосся гарна і стильна.
Для нашого села це був майже скандал, бо люди звикли не підтримувати, а добивати.
Після весілля Ілля забрав Настю в місто. Я теж згодом вийшла заміж і переїхала, і ми надовго загубилися. А рік тому я приїхала до мами з дітьми і випадково зустріла Настю біля магазину.
Йде така вся доглянута, в легкому костюмі, у хустці, в окулярах – просто інша людина. Я спершу навіть не впізнала. Обнялися, розговорилися.
– Ну як ти? – питаю.
– Щаслива, – відповіла вона. – З Іллею досі разом, дві доньки ростуть.
І засміялася:
– А в них волосся таке густе, що не розчешеш. Видно, за мене їм далося.
Я тоді дивилася на неї і думала, скільки ж бруду вона пережила. Скільки насмішок, принижень, чужої злості. А щастя все одно її знайшло, хоч багато хто був певен, що така, як вона, нікому не буде потрібна.
От скажіть мені чесно: чому люди так люблять добивати тих, хто і без того страждає, і чи змогли б ви, як Ілля, просто прийняти людину без насмішок і жалю?
