Майже 20 років я працювала закордоном. Часто їздила на заробітки у Польщу, Чехію та Росію. Тоді була криза, мене звільнили, а на руках двоє маленьких синочків. Добре, що бабуся погодилася за ними оглядати, а я швидко зібрала всі документи й поїхала працювати.
Звісно, що я сумувала за Миколкою та Петриком, могла місяцями їх не бачила. Але хотіла дати тільки все найкраще – вони були моєю мотивацією рухатися далі. Не шкодувала себе та здоров’я, часто брала додаткові зміни на роботі, щоб зайву копійку заробити.
Однак, у мене вже вік досить поважний, ніхто не хоче пенсіонерів брати на роботу. Адже всім потрібні молоді та сильні, а я ледь двері відчиняю. Вирішила, що вже достатньо напрацювалася на чужині, пора їхати додому, діти вже виросли та онуків маю. Петро живе за містом, у нього двоповерховий будинок. Микола у центрі купив собі пентхаус великий. Звісно, що ці дах над головою у них з’явився не без моєї допомоги. Вони вже дорослі та можуть самостійно про себе подбати. А ось мені вже й час про власну квартиру подумати, адже все життя закордоном жила у гуртожитках чи орендувала невеличкі кімнатки у старих будинках. Тоді я заробила достатньо грошей на мінімальний ремонт, мало вистачити. Повідомила синів про те, що скоро повернуся.
На вокзалі до мене бігли внуки та кинулися в обійми. Я так давно їх не бачила, виросли та скоро вже й до школи будуть йти! Петро запросив до себе додому, відпочити з дороги та відсвяткувати мій приїзд, бо невістка вже стільки смачний страх наготувала. Я сумувала за родинними посиденьками біля каміна. Тоді було так радісно, що я від щастя аж заплакала!
Потім приїхала додому. Звісно, що тут роками ніхто не господарював. Стеля вже сиплеться на голову, сантехніка стара та вся заржавіла, де-не-де павутиння та ще й паркет старий поскрипує. Але одного дня до мене в гості приїхав Петро. Думала, що хоче мені допомогти. Однак, у нього була інша мета.
– Слухай мамо, тут така проблема. Жінка хоче відкрити свій салон краси. Каже, що це прибутковий бізнес. Ми вже й місце для офісу знайшли. Тільки нам не вистачає декілька тисяч доларів. Не могла б ти нам позичити або ж поїхати ще на рік на роботу?
– Сину, вибач, але я вже не можу. А ремонт хто буде робити? У мене спина хвора та вже руки трясуться. Майже 20 років працювала на чужині, нещодавно повернулася – а ти мене назад посилаєш на чорну працю?
Тоді Петро ще довго зі мною сварився. Дорікав, що не хочу допомогти рідному сину та взагалі назвав мене скнарою. Так потім ще й Микола зателефонував до мене та кричав, що я гроші люблю більше, ніж дітей та онуків. Не могла слухати такі образливі слова та кинула слухавку.
Зараз до мене взагалі ніхто не дзвонить. Навіть у гості не заходять, а про допомогу з ремонтом й годі говорити. Так боляче, що я потрібна синам тільки тоді, коли маю гроші. Їм все одно, що вже я літня людина та не можу так важко працювати, як колись.
На вашу думку, хто не правий у цій ситуації? Що б ви могли порадити героїні нашої історії зробити, щоб помиритися зі своїми синами? Чи краще варто припинити з ними спілкування?
