Я думала, що повернення додому – це просто. Аж поки не побачила, хто прийшов до мене в гості першим.
Мене звуть Олена Петрівна. Мені сімдесят, і я ще досить жвава жінка. Живу в селі, маю свою хату, город, сад. Щозими їжджу до дітей у місто – то до сина Сашка, то до доньки. Навесні повертаюся додому.
Цього разу повернулася сама. Автобусом, з великою валізою на коліщатках – невістка подарувала, щоб не тягнула сумки в руках. Старший син Андрійко мав зустріти. Не зустрів.
Я затопила піч, прибрала хату, поставила чайник. Дивлюся у вікно – а доріжкою йдуть Андрійко зі Світланою. Через чотири години.
– Ну привіт, матусю! – каже Андрій і хоче пройти в кімнату прямо в брудних черевиках.
– Роззуйся, – кажу я. – Я тільки що прибрала.
– Та ладно, мамо, дрібниці…
Але роззувся.
Я поставила на стіл пакет від Сашка – передав светри, гарні, теплі. Андрійкові рибальський, Світлані жіночий.
Світлана розгорнула, скривилася.
– Хто це купував? Ніякого смаку. Думають, що нам у селі й так піде? А ми за модою стежимо.
– Світлано, припини, – буркнув Андрій.
Я промовчала. Не вперше.
Потім Андрійко заговорив про ремонт. Вікна, двері, гараж.
– Гараж навіщо? – питаю. – Ти все звідти давно вивіз. Хай стоїть або розбирай.
– Мамо, тобі ж краще буде!
– Мені вже добре. Краще собі спочатку зробіть.
Він образився. Але вікна пообіцяв зробити все одно.
Через місяць приїхав Сашко з дружиною. Ходили по саду, хвалили квіти.
– Влітку у тебе просто красота, – каже невістка. – А взимку знову до нас. Ми самі приїдемо і відвеземо.
– Подумаю, – кажу я. – Може, спочатку на море з'їжджу. Ніколи не була.
Всі засміялися. Добре було того дня.
А ввечері прийшов Андрійко. І виявилось, що за всіма розмовами про ремонт стояв простий розрахунок – гроші витягнути з брата, а самим збудувати новий гараж. Світлана придумала. Андрійко мав тільки попросити.
Сашко все зрозумів. Але промовчав. Сказав лише:
– Гаразд. Допоможу. Але більше не хитруй.
Розібрали старий гараж, полагодили паркан, сарай, ґанок. Я дивилася і раділа. Давно так не було.
А потім сіли за стіл. І тут Світлана почала.
– Треба одразу домовитися. Будинок ваш – як ділити будете? Ви в місті, вам не треба. Сестрі теж. А нам тут все згодиться.
Тиша.
– Ти зовсім вже! – вирвалось у Андрія.
– А що? Краще одразу!
– Мати ще жива, між іншим!
– Не віддасте будинок – виставлю Андрійка. Він у моєму домі живе, батьківському!
– Що?! – Андрій встав. – Мене виставиш? Та я сам піду!
– Йди. Два будинки буде. Так чи інакше – один наш.
Сашко з невісткою переглянулися. Хотілося сміятися, але було не смішно. Родина розвалювалась просто за столом, а їх уже ніхто й не помічав.
Світлана пішла далі – вікна, двері, меблі, сукні, чоботи.
– І часто у вас так? – тихо спитав Сашко.
– Та щодня вже, – відповів Андрійко і опустив очі.
Сашко з дружиною пішли, не стали заважати.
А через тиждень мені зателефонував Сашко.
– Мамо, ти знаєш, що Андрійко переїхав до тебе?
Знала. Він прийшов сам, з машиною і з батьковим інструментом. Мовчки поставив речі в кімнаті. Я не питала нічого.
Світлана подала на розлучення – хотіла злякати. Андрійко погодився. Каже, набридло.
Гараж, який збудували на її ділянці, він переніс до мене. Знайшов людей, і за тиждень стояв уже тут. Світлана бігала навколо, кричала. Але зробити нічого не могла.
Отак один гараж збудували двічі.
Тепер Андрійко живе зі мною. Вставив нові вікна, поміняв двері. Каже, що грошей вистачає, бо витрачає тільки на потрібне.
А Світлана досі в старому домі. З старими вікнами, старими дверима і без модного одягу.
Я іноді думаю – може, вона й справді вірила, що все буде по-її? Що погрозою можна отримати і будинок, і чоловіка, і нові вікна?
Як ви думаєте – чи можна було зберегти цю сім'ю, якби хтось вчасно зупинив Світлану? Чи вона б знайшла інший привід?
