М’ясо вже шипіло на решітці, коли в кишені фартуха завібрував телефон. Я витерла руки об рушник, щоб не забруднити екран маринадом, і втиснула “прийняти”.
— Маринко… — голос тітки Раїси був не святковий. Він був такий, ніби вона щойно зайшла в чужу хату й побачила безлад.
Я відвела погляд від мангала, де Петро обережно перевертав шампури, і відійшла за кущ смородини, щоб ніхто не чув.
— Тітко, я зараз… у нас гості, — сказала тихо, щоб не зіпсувати момент. — Ми на дачі, святкуємо.
Пауза була коротка, але в неї вмістилося все: і докір, і образа, і те, як вона вже уявила себе викресленою.
— Гості, кажеш? — тітка ковтнула повітря, наче їй стало тісно в горлі. — А про мене ти, виходить, не подумала.
Я поглянула на стіл — новий, міцний. На лавках уже сиділи син із невісткою, зовиці з чоловіком, племінники, пані Тоня з тарілкою пиріжків. Усі сміялися, хтось стукав виделкою об склянку, а мені раптом стало холодно, хоча сонце пекло по-справжньому.
— Тітко, ми просто… по-сімейному, — я підбирала слова, як огірки на салат: щоб були рівні, щоб не впустити.
— По-сімейному? — вона повторила так, ніби то слово пахло дешевою ковбасою. — То я тобі хто? Сусідка?
Я відчула, як у мене на очах виступає сльоза, але я затиснула її в середині, як затискають кісточку в вишні, щоб не хруснула на людях.
— Я не думала, що ти так… — почала я.
— А я думала, що ти хоч на 55 зробиш як люди, — перебила вона. — Не на дачі з туалетом надворі.
Від тих слів мені захотілося озирнутися на наш дерев’яний будиночок, на стежку, на яблуню, під якою ми колись з Петром сиділи вдвох і ділили на дві тарілки один шашлик. Хотілося сказати: “Це наше. Ми це робили руками. Це не гірше ресторану”. Але я стояла з телефоном і мовчала.
— Добре, що я подарунка не купила, — кинула тітка Раїса вже голосніше. — А то б ще… — і різко поклала слухавку.
Я кілька секунд дивилася на чорний екран, ніби там могла з’явитися кнопка “повернути назад”. Потім сховала телефон і повернулася до столу з посмішкою, яку натягнула, як рукавичку: щоб не видно було, що пальці тремтять.
— Ну що там? — запитала невістка, і очі в неї були добрі, відкриті.
— Та реклама якась, — махнула я рукою і почала різати помідори тонше, ніж треба, щоб зайняти пальці.
Не встигли ми підняти першу чарку коньяку — того самого, що Петру подарував директор кілька років тому й який ми берегли “на особливе”, — як телефон знову завібрував. Я вже не хотіла брати. Відчувала, що зараз буде ще один камінь.
На екрані — “Дядько Петро”.
Я ковтнула, як ковтають гаряче.
— Алло.
— Марина? — голос був важкий, як мокрий кожух. — Мені тут сказали, ти свято робиш.
Я притисла телефон ближче, щоб за вітром не розбирати, але слова були чіткі.
— Так, дядьку… просто зібралися, хто поряд.
— А хто “поряд”? — він усміхнувся в трубку, і я навіть почула ту усмішку. — Ти, значить, вирішила: одні достойні, а інші — ні?
Я відчула, як за столом хтось вигукує: “Ой, шашлик готовий!” — і як Петро щипцями підкидає вугілля, щоб не підгоріло. А у мене всередині підгорало.
— Дядьку, ви три роки… — вирвалося в мене.
— Я працюю! — різко обірвав він. — Мені туди-сюди не доїжджати. Але ти могла мати совість хоч Раїсу покликати. Вона ж старша!
Десь поруч пані Тоня щось сказала племіннику, і той засміявся, а я стояла серед свого городу, ніби в чужому місці, і слухала, як мене вичитують за те, що я не витягла на плечах всіх родичів світу.
— Ми ж не в ресторані, — тихо сказала я, більше собі.
— От саме! — підхопив дядько. — То ще й зекономила. Люди на 55… а ти… — і далі пішло впереміш: “як не соромно”, “що люди скажуть”, “навіщо тоді взагалі робити”.
Я слухала і намагалася не дихати голосно, щоб він не почув, як мене стискає. Потім він коротко попрощався — так, ніби зробив мені послугу, що взагалі подзвонив.
Я повернулася до столу, поставила телефон екраном вниз і сіла. Плед підо мною був теплий, лавка — тверда, а мені здавалося, що я провалилася кудись між “з днем народження” і “тобі соромно має бути”.
— Марин, бери, поки гаряче, — чоловік поклав мені на тарілку шматок м’яса, найкращий. — Ти ж любиш з краєчком.
Я кивнула. Взяла виделку. Спробувала. Не відчула смаку.
Племінники побігли мити руки до вмивальника, хтось полив собі на пальці з пластикової пляшки. Хтось почав фотографуватися біля клумби, де я посадила чорнобривці. Я дивилася на екран чужого телефона, як вони збираються в кадр, і думала: тільки б зараз знову не задзвонило.
Задзвонило не одразу. Спочатку прийшло повідомлення — коротке, різке, як ляпас. Я навіть не встигла його відкрити, як невістка підсунула мені тарілку з салатом:
— Спробуй, я трошки лимону додала.
Я кивнула, взяла ложку… і краєм ока знову побачила екран.
Повідомлення у Фейсбуці від Оксани — далекої племінниці, яка колись приїжджала на два дні і три рази просила “ще шматочок”.
Я відкрила. Прочитала. І ніби хтось на хвилину вимкнув звук у дворі.
“Аби ви тими шашликами подавилися, раз нас не запросили”.
Я не зойкнула. Не кинула телефон. Просто поклала його на коліна, повільно, як кладуть щось дуже крихке, і втупилася в нього. Краплі маринаду на моєму фартусі здавалися темнішими.
— Мамо, ти чого така? — син нахилився до мене. — Все нормально?
Я підняла на нього очі й усміхнулася ще раз — вже не рукавичкою, а маскою. І ця маска сиділа криво.
— Та нічого, — сказала я. — Їжте.
Вони продовжили. Хтось підняв тост, пані Тоня підморгнула мені й підсунула пиріжок з абрикосом: “Щоб солодке було”. Я взяла той пиріжок і тримала в руці, не кусаючи, ніби якщо я не зроблю жодного зайвого руху — свято не розсиплеться.
Коли гості роз’їхалися — хтось на автобус, хтось машиною, — стало тихо так, що чути було, як у кущах ворушиться кіт. Сонце вже сховалося, стіл лишився в плямах від соусу, на лавці лежала забута серветка, а в мангалі тліли вуглинки, червоні, наче образа.
Петро мовчки зібрав тарілки, відніс у миску, полив водою. Потім підійшов до мене, де я стояла біля дверей дачного будиночка з тим самим телефоном у руці, ніби він важив кілограм.
— Дай сюди, — спокійно сказав він.
Я не зрозуміла одразу. Він взяв телефон, розблокував — він знав мій код, бо ми вже давно не ховаємося один від одного — і відкрив список дзвінків. Його пальці рухалися повільно, впевнено.
— Петре… — я прошепотіла, але він не відповів.
Він натиснув на “Раїса” і поставив блок. Потім — “дядько Петро”. Потім — “Оксана”.
Я стояла і дивилася, як на екрані зникають їхні імена, наче хтось змиває бруд з білого столу.
Петро повернув мені телефон, витер руки об рушник і кивнув у бік мангала:
— Ходім. Там ще один шампур лишився. З’їмо удвох, поки теплий.
Я не сказала “дякую”. Просто пішла за ним по темній стежці, де пахло димом, яблуками і трохи — коньяком із наших старих склянок. Він поставив на решітку той останній шампур, а я сіла на лавку, притиснула телефон до долоні й нарешті дозволила собі видихнути.
Петро мовчки поклав переді мною шматок з краєчком.
І десь у темряві тихо клацнув замок на хвіртці.
