М’ясо вже шипіло на решітці, коли в кишені фартуха завібрував телефон. Я витерла руки об рушник, щоб не забруднити екран маринадом, і втиснула “прийняти”.
— Маринко… — голос тітки Раїси був не святковий. Він був такий, ніби вона щойно зайшла в чужу хату й побачила безлад.
Я відвела погляд від мангала, де Петро обережно перевертав шампури, і відійшла за кущ смородини, щоб ніхто не чув.
— Тітко, я зараз… у нас гості, — сказала тихо, щоб не зіпсувати момент. — Ми на дачі, святкуємо.
Пауза була коротка, але в неї вмістилося все: і докір, і образа, і те, як вона вже уявила себе викресленою.
— Гості, кажеш? — тітка ковтнула повітря, наче їй стало тісно в горлі. — А про мене ти, виходить, не подумала.
Я поглянула на стіл — новий, міцний. На лавках уже сиділи син із невісткою, зовиці з чоловіком, племінники, пані Тоня з тарілкою пиріжків. Усі сміялися, хтось стукав виделкою об склянку, а мені раптом стало холодно, хоча сонце пекло по-справжньому.
— Тітко, ми просто… по-сімейному, — я підбирала слова, як огірки на салат: щоб були рівні, щоб не впустити.
— По-сімейному? — вона повторила так, ніби то слово пахло дешевою ковбасою. — То я тобі хто? Сусідка?
Я відчула, як у мене на очах виступає сльоза, але я затиснула її в середині, як затискають кісточку в вишні, щоб не хруснула на людях.
— Я не думала, що ти так… — почала я.
— А я думала, що ти хоч на 55 зробиш як люди, — перебила вона. — Не на дачі з туалетом надворі.
Від тих слів мені захотілося озирнутися на наш дерев’яний будиночок, на стежку, на яблуню, під якою ми колись з Петром сиділи вдвох і ділили на дві тарілки один шашлик. Хотілося сказати: “Це наше. Ми це робили руками. Це не гірше ресторану”. Але я стояла з телефоном і мовчала.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
— Добре, що я подарунка не купила, — кинула тітка Раїса вже голосніше. — А то б ще… — і різко поклала слухавку.
Я кілька секунд дивилася на чорний екран, ніби там могла з’явитися кнопка “повернути назад”. Потім сховала телефон і повернулася до столу з посмішкою, яку натягнула, як рукавичку: щоб не видно було, що пальці тремтять.
— Ну що там? — запитала невістка, і очі в неї були добрі, відкриті.
— Та реклама якась, — махнула я рукою і почала різати помідори тонше, ніж треба, щоб зайняти пальці.
Не встигли ми підняти першу чарку коньяку — того самого, що Петру подарував директор кілька років тому й який ми берегли “на особливе”, — як телефон знову завібрував. Я вже не хотіла брати. Відчувала, що зараз буде ще один камінь.
На екрані — “Дядько Петро”.
Я ковтнула, як ковтають гаряче.
— Алло.
— Марина? — голос був важкий, як мокрий кожух. — Мені тут сказали, ти свято робиш.
Я притисла телефон ближче, щоб за вітром не розбирати, але слова були чіткі.
— Так, дядьку… просто зібралися, хто поряд.
— А хто “поряд”? — він усміхнувся в трубку, і я навіть почула ту усмішку. — Ти, значить, вирішила: одні достойні, а інші — ні?
Я відчула, як за столом хтось вигукує: “Ой, шашлик готовий!” — і як Петро щипцями підкидає вугілля, щоб не підгоріло. А у мене всередині підгорало.
— Дядьку, ви три роки… — вирвалося в мене.
— Я працюю! — різко обірвав він. — Мені туди-сюди не доїжджати. Але ти могла мати совість хоч Раїсу покликати. Вона ж старша!
Десь поруч пані Тоня щось сказала племіннику, і той засміявся, а я стояла серед свого городу, ніби в чужому місці, і слухала, як мене вичитують за те, що я не витягла на плечах всіх родичів світу.
— Ми ж не в ресторані, — тихо сказала я, більше собі.
— От саме! — підхопив дядько. — То ще й зекономила. Люди на 55… а ти… — і далі пішло впереміш: “як не соромно”, “що люди скажуть”, “навіщо тоді взагалі робити”.
Я слухала і намагалася не дихати голосно, щоб він не почув, як мене стискає. Потім він коротко попрощався — так, ніби зробив мені послугу, що взагалі подзвонив.
Я повернулася до столу, поставила телефон екраном вниз і сіла. Плед підо мною був теплий, лавка — тверда, а мені здавалося, що я провалилася кудись між “з днем народження” і “тобі соромно має бути”.
— Марин, бери, поки гаряче, — чоловік поклав мені на тарілку шматок м’яса, найкращий. — Ти ж любиш з краєчком.
Я кивнула. Взяла виделку. Спробувала. Не відчула смаку.
Племінники побігли мити руки до вмивальника, хтось полив собі на пальці з пластикової пляшки. Хтось почав фотографуватися біля клумби, де я посадила чорнобривці. Я дивилася на екран чужого телефона, як вони збираються в кадр, і думала: тільки б зараз знову не задзвонило.
Задзвонило не одразу. Спочатку прийшло повідомлення — коротке, різке, як ляпас. Я навіть не встигла його відкрити, як невістка підсунула мені тарілку з салатом:
— Спробуй, я трошки лимону додала.
Я кивнула, взяла ложку… і краєм ока знову побачила екран.
Повідомлення у Фейсбуці від Оксани — далекої племінниці, яка колись приїжджала на два дні і три рази просила “ще шматочок”.
Я відкрила. Прочитала. І ніби хтось на хвилину вимкнув звук у дворі.
“Аби ви тими шашликами подавилися, раз нас не запросили”.
Я не зойкнула. Не кинула телефон. Просто поклала його на коліна, повільно, як кладуть щось дуже крихке, і втупилася в нього. Краплі маринаду на моєму фартусі здавалися темнішими.
— Мамо, ти чого така? — син нахилився до мене. — Все нормально?
Я підняла на нього очі й усміхнулася ще раз — вже не рукавичкою, а маскою. І ця маска сиділа криво.
— Та нічого, — сказала я. — Їжте.
Вони продовжили. Хтось підняв тост, пані Тоня підморгнула мені й підсунула пиріжок з абрикосом: “Щоб солодке було”. Я взяла той пиріжок і тримала в руці, не кусаючи, ніби якщо я не зроблю жодного зайвого руху — свято не розсиплеться.
Коли гості роз’їхалися — хтось на автобус, хтось машиною, — стало тихо так, що чути було, як у кущах ворушиться кіт. Сонце вже сховалося, стіл лишився в плямах від соусу, на лавці лежала забута серветка, а в мангалі тліли вуглинки, червоні, наче образа.
Петро мовчки зібрав тарілки, відніс у миску, полив водою. Потім підійшов до мене, де я стояла біля дверей дачного будиночка з тим самим телефоном у руці, ніби він важив кілограм.
— Дай сюди, — спокійно сказав він.
Я не зрозуміла одразу. Він взяв телефон, розблокував — він знав мій код, бо ми вже давно не ховаємося один від одного — і відкрив список дзвінків. Його пальці рухалися повільно, впевнено.
— Петре… — я прошепотіла, але він не відповів.
Він натиснув на “Раїса” і поставив блок. Потім — “дядько Петро”. Потім — “Оксана”.
Я стояла і дивилася, як на екрані зникають їхні імена, наче хтось змиває бруд з білого столу.
Петро повернув мені телефон, витер руки об рушник і кивнув у бік мангала:
— Ходім. Там ще один шампур лишився. З’їмо удвох, поки теплий.
Я не сказала “дякую”. Просто пішла за ним по темній стежці, де пахло димом, яблуками і трохи — коньяком із наших старих склянок. Він поставив на решітку той останній шампур, а я сіла на лавку, притиснула телефон до долоні й нарешті дозволила собі видихнути.
Петро мовчки поклав переді мною шматок з краєчком.
І десь у темряві тихо клацнув замок на хвіртці.
“У снах завжди приходять підказки” — тлумачення снів за днями тижня
Вчені назвали 8 особливостей, які передаються нам генетично
Перше, на що ви звернете увагу на картинці, розкриє всі таємниці вашої особистості
Я сказала свекрусі хибну дату виписки з пологового. І поки вона чекала під дверима, ми вже давним-давно були вдома і насолоджувалися прекрасним моментом батьківства
Сосиски в картопляному тісті. Діти їх просто обожнюють!
Що ви від мене хочете? Вибачень? Але я не для себе брала, а для дітей! У вас коли-небудь діти просили чогось солодкого? Ви знаєте, як це, відмовляти їм у всьому?
Найпростіший рецепт чебуреків! Хрусткі, соковиті та красиві
“Дістало тягнути все на своїх плечах, поки чоловік відпочиває на дивані!” Як уникнути такої ситуації?
Жінки, кохайте своїх чоловіків, поки ще не пізно!
Мені довелося відмовитися від своєї дитини в пологовому будинку. Як я про це шкодую
16 осіб, які побачили таке, що очам своїм не повірили
Моя донька 6 років зі мною не розмовляє, не цікавиться моїми справами взагалі
“Ми повечеряємо, а ви у вітальні почекайте”: свекруха ввічливо відмовилася нагодувати невістку з внучкою
Припини думати про нього, тому що він не думає про тебе
Сусіди сміялися, коли жінка притягла гору скляних пляшок до себе на дачу. Але незабаром всі здивувались…
На похоронах чоловіка, жінка підійшла до труни і поклала в неї коробку. Зробила все як і обіцяла
– Ні, він не безхатько. Справді працює в театрі, а ще запросив мене на виставу! Ти знаєш, я обов’язково прийду туди! Я вже декілька років не відвідувала театр
Не успадкували маминої краси: ось як виглядають діти красуні Орнелли Муті
Декілька років тому, я вирішив перестати виплачувати аліменти. Тільки не потрібно одразу на мене накидатися
