В 19 років я вийшла заміж. І ось уже 40 років прожила з чоловіком у шлюбі. Народила одну донечку.
Вона моя гордість: і красива, і розумна, і допоможе з усім, чим попрошу.
Школу з золотою медаллю закінчила, в університеті бюджетна місце та стипендію мала.
На стажування за кордом її покликали. Поїхала. Повернувшись у Київ, роботу знайшла без проблем. Кому ж не потрібен такий співробітник?
Словом, не дитина, а золото. Тільки от щось з особистим життям у неї не складалось. Усі її стосунки закінчувались, ледь розпочавшись. Думаю, проблемою був її прискіпливий характер. Дочка шукала собі ідеального партнера. Щоб у всьому їй підходив.
Був хлопець, якого дочка дуже сильно кохала і ніби усе йшло весілля. Уже й планувати почали.
Не достатня кількість уваги чоловікові не подобалась. Дочка була уся в роботі, і розірватись не могла. Для неї важливо було будувати свою кар’єру. Він не витерпів цього і пішов від неї.
Дочка вирішила, значить доля у неї така – бути самій!
Кар’єра таки пішла вгору. Це давалось їй дуже просто.
Та час летів. Ось доньці уже 39 на носі. А заміж вона так досі й не вийшла.
Та все ж дочка здивувала нас з чоловіком.
– Закохалась я. Здається, він той самий. Той, кого я чекала стільки років – впевнено сказала нам.
Знайомити нас поки не хотіла. Казала, що вирішила не спішити.
Минає тиждень, місяць, а дочка все мовчить. Нічого за свого обранця не розповідає. Ми вже почали переживати. Та й якось дивно це виглядає!
Нещодавно принесла звістку про своє заміжжя.
– Пропозицію мені зробив. Я погодилась – щасливо прощебетала – Тепер пора знайомити вас.
Я готувалась до зустрічі, була злегка схвильована. Накрила на стіл. І чекала на майбутнього зятя.
Коли побачила хлопця – мало не знепритомніла. Він же ж зовсім дитина! На вигляд років 25! Я не подала і знаку, що мене це збентежило. Проте з дочкою це обговорити потрібно.
Хлопець жив із батьками і ніде не працював. Що в ньому знайшла наша донечка? Не зрозуміло.
Проте зустріч пройшла успішно, ми добре поспілкувались.
Наступного дня дочка прийшла до нас сама. Я вирішила поговорити. Я розповіла про свої переживання: здавалось, що йому від неї потрібні гроші та житло.
Вона ж доклала стільки зусиль, щоб дійти до того, що зараз має. І потрапити у пастку якогось афериста було б дуже образливо. Хто ж знає, які він махінації може прокрутити?
Звісно, я б дуже хотіла, щоб вона завела собі сім’ю, була коханою і щасливою, проте, гадаю, з ним цього не вийде. Це він лиш зараз такий хороший.
Тому попросила не спішити із заміжжям, запропонувала спершу пожити разом, щоб вони зрозуміли чи дійсно підходять один одному.
В цей момент, хлопець не вселяє жодної довіри до себе і впевненості за їхнє спільне майбутнє. А я не хочу, щоб дочка ще дужче розчарувалась у чоловіках.
Моя справа сказати, порадити. Але як вирішить дочка, так і буде.
А що б ви порадили дочці? Варто давати шанс цим стосункам?
