Далека дорога в компанії маленької дитини — пригода не з приємних. То ще пів біди, якщо у Вас є власна машина, а мені доводиться подорожувати громадським транспортом.
Того разу я поверталася до міста від мами. На руках не лише малюк, але й купу важких сумок. Найрідніша віддала мені майже усі свої зимові заготівлі, щоб ми з Андрійчиком ні в чому не мали потреби.
Мені всього лише 24, а я вже матір-одиначка. Мій коханий хлопець, як тільки дізнався про мою вагітність — втік одразу. Без вибачень, пояснень і виправдань. Тепер тягну малого на собі. Якби не мама — страшно уявити, що було б зараз зі мною і моєю дитиною.
Я про це часто думала, особливо тоді, коли їхала в потягу. То вже була 6 година нашої мандрівки, тож Андрійко почав вередувати. Як могла його розважала, забавляла, на руках колисала.
Добре, що люди у вагоні виявилися дуже доброзичливими — ніхто й словом не обмовився, коли я довго не могла заспокоїти малого. Зовсім навпаки — допомагали відволікти малюка.
Після кількох прочитаних книжок, гри зі всіма можливими забавками, які я мала при собі, і довгих розмов про дерева і тваринок, Андрійко таки заснув.
Я нарешті могла й сама прихилити голову до подушки. Ненадовго прикрила очі, думала подрімати. Аж раптом до мене підійшов якийсь чоловік. Він обережно торкнувся мого плеча і сказав:
– Вибачте, У Вас це випало.
Незнайомець поклав біля моєї голови невеликий конвертик.
Поки я второпала, що й до чого, сивоволосий чоловік вже вийшов з потягу.
Я дивилася на конверт і розуміла, що бачу його вперше. Відкриваю його, а там…. Кілька купюр і лист.
“Я захоплений тим, яку терплячість Ви проявляєте до своєї дитини. Ви неймовірна мама, і малюк у Вас просто чудовий! Сподіваюся, що моя донька буде такою ж, як і Ви. Мені б цього дуже хотілося. Купіть собі щось за ці кошти. І не гнівайтеся — це просто жест на знак моєї прихильності до Вас”.
Я була зворушена до сліз. Не могла повірити в те, що чужа людина здатна на такий вчинок милосердя.
Зберігаю цю записку по сьогоднішній день. Вона тепер мій талісман. Щоразу, коли мені погано або важко — я відкриваю і перечитую її. Це нагадує мені про те, якою мамою я є і якою маю залишатися до кінця своїх днів — люблячою, турботливою і доброю.
Іноді сумніви мучать наше серце, змушують засумніватися в собі, у власних силах. Тоді на допомогу приходять наші ближні, які навіть найменшим жестом милосердя можуть відігнати хмари темних думок з-над нашої голови. Тоді ми знову знаходимо в собі сили жити далі і робити те, що нам призначено долею.
Чи розчулила Вас ця історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
