У нас із Вадимом була чудова сім’я, в якій царювала любов. Коли я народила чоловікові першу доньку – він був на сьомому небі від щастя. Згодом народилася друга донечка. Ми були надзвичайно щасливими, бо обоє мріяли з дитинства про велику сім’ю, в якій буде багато дітей.
Не встигло минути й року від народження другої дитини, як у чоловіка з’явилася нав’язлива ідея народити ще й спадкоємця. Мовляв, який же він мужчина, якщо не матиме продовження свого роду.
Я пробувала його відмовити зовсім не тому, що не хотіла ще й синочка, а тому, що моє здоров’я дуже постраждало під час другої вагітності. Мені потрібен був час для того, аби відносити свої сили.
Але Вадима, ніби муха якась вкусила – він і чути нічого не хотів. “Хочу сина – і все!” – кричав він на кожному кроці. Я змушена була погодитися, бо зрозуміла, що переконати чоловіка буде просто нереально.
Я довго не могла завагітніти, а коли це нарешті сталося, то вже за декілька місяців я дізналася, що відчуває жінка, коли втрачає дитину у своєму лоні. В мене було декілька викиднів. На мені вже лиця не було. Трималася тільки тому, що в мене на руках було 2 маленькі донечки.
Але чоловік не міг зупинитися. Він навіть не хотів зрозуміти те, що я можу відчувати кожного разу, коли чую, що організм не впорався з вагітністю.
Завдяки своїй впертості Вадим таки досягнув свого. Я виносила хлопчика і народила його. Спершу все було гаразд, але потім лікарі сказали, що в малюка серйозні проблеми з розвитком, тому вже за декілька днів він помер.
Мені здається, що все пологове відділення тоді мене шкодувало, намагалося підтримати, окрім мого рідного чоловіка. Все, що його хвилювало в той момент – це його зранене его. Він не міг повірити в те, що в такого статного мужчини не може народитися спадкоємець.
Лікарі порадили мені відволіктися від всього, що мені довелося пережити, і поїхати кудись на відпочинок. Втекти ненадовго від усіх проблем – це не завжди найгірший вихід із ситуації.
Але у нас в той момент навіть не було достатньо коштів для того, аби придбати мені путівку на море – усі наші заощадження пішли на безуспішні спроби народити сина.
Бог послав мені винагороду за всі пройдені випробування – мені на роботі подарували вже оплачену путівку. Я не могла повірити в те, що нарешті зможу відволіктися і забути про всі проблеми.
Залишилося невирішеним лише одне питання – з ким залишити дітей? Вадим увесь час на роботі, а малюки не можуть до вечора сидіти в дитячому садку.
Тоді я зробила те, про що потім ще дуже довго шкодувала…
Я зателефонувала сестрі і попросила, щоб та трохи пожила в нас і потурбувалася про моїх дітей. Тоді я ще не знала, що вона огорне своєю опікою не лише моїх доньок, але й мого чоловіка.
Мене не було вдома всього 2 тижні, а коли я повернулася – на мене вже чекав неприємний сюрприз. Вадим і моя сестра тепер пара, тож чоловік дуже швидко організував документи на розлучення і підсунув їх мені.
Я добре знала свого тоді вже колишнього чоловіка, тому не пробувала його вмовляти зберегти сім’ю. Якщо він вже щось вирішив – так тому й бути! Я підписала ті папери, і єдине, що мене цікавило – куди йти з двома дітьми?!
Спершу безсоромна сестра люб’язно дозволила нам пожити в нашій квартирі, але ділити один дах з людьми, на яких мені навіть поглянути гидко, було просто нестерпно. Та недовго мені довелося їх терпіти.
Вже за декілька місяців Юля завагітніла, тож вони з Вадимом поспішили вигнати нас з дівчатками на вулицю.
Я була у відчаї, але не розгубилася. Зателефонувала подрузі, і вона допомогла мені з тимчасовим житлом. Ми отримали невелику кімнату в гуртожитку.
Потім я зустріла чоловіка з великим серцем, в якому знайшлося місце не лише для мене, але й для моїх донечок. Нарешті я відчувала себе по-справжньому щасливою! Ми переїхали до його квартири і жили, як справжня сім’я.
За 10 років з’явився у моєму житті Вадим. Прийшов під двері мого офісу. Виглядав він дуже жалюгідно. З’ясувалося, що Юля під час пологів сильно травмувала хребет, тому заледве може пересуватися по квартирі, а малюк взагалі народився з численними ускладненнями, тож тепер йому доведеться усе життя провести в інвалідному візочку.
Після почутого в мене вмить не залишилося до колишнього і краплі ненависті чи зневаги. Все розвіялося за вітром. Мені було його шкода. Тоді він сказав, що має поїхати на заробітки ненадовго, щоб заробити трохи грошей, які потрібні для догляду за сином. З ким же йому залишити дружину та дитину? От він і знайшов мене, бо я єдина, хто може йому допомогти.
Я спершу погодилася, вирішила, що зобов’язана це зробити. Серце ж не камінь!
Але потім я зрозуміла, що жити на дві квартири я просто не зможу. Запропонувала Юлі угоду: я доглядаю за нею та її сином, але ми дві квартирі обміняємо на одну велику спільну. Це спростило б усім життя.
Але Юля мені відмовила. Не довіряла, мабуть, думала, що я потім не залишу їм прав на частину спільного помешкання.
Після цього в голові промайнула думка: “Чому я повинна рятувати життя людей, які мене так жорстоко зрадили, жертвуючи своїм?” Я не могла знайти в собі відповідь на це питання, тож, все обміркувавши, я відмовила Вадиму в допомозі.
Тепер от думаю, чи справді я вчинила правильно? Чи таки варто було допомогти людям, які колись залишили мене та моїх дітей без даху над головою?
Як вважаєте ви?
Чи пошкодували б ви Юлю?
