Нашій з чоловіком донечці вже четвертий рік. З її народження я взяла усі обов’язки по догляду на себе. Так я думала, що це правильно стосовно чоловіка, оскільки він важко працює. Я хотіла, щоб вдома він відпочивав. Тобто дитину він отримував чисту, ситу ще й у “мереживі”.
Я взяла на себе все, навіть всі прогулянки з дитиною. Чоловік же міг кілька разів на місяць поїхати відпочивати з колегами. То на пікнік, то риболовлю чи на озеро з ночівлею, футбол.
Ми не наймали няню, тож я весь час приділяла дитині. На себе залишалось небагато. За всі 4 роки я ходила з подругами у кафе всього разів десять. просила маму, щоб наглянула за дитиною і то всього на кілька годин.
Коли Наталочка підросла я втомлювалась ще більше. Адже гратися з нею весь день я не могла, мене чекали інші домашні справи, то вона не завжди це розуміла. Натомість погратися з дитиною я просила чоловіка на що він не дуже хотів погоджуватись. Або погоджувався, але не надовго.
Коли перед ним стояв вибір: час зі сім’єю чи друзями, то він обирав останніх. І це постійно.
Мені так обідно. Інколи відчуття, що якась мати одиначка. Ще більше мене ображає, коли друзі чи знайомі просять в нього про допомогу. Неважливо чи це на 15 хвилин чи на пів дня – він завжди рветься допомагати. Не розумію чому так.
Я вважаю себе старанною та люблячою дружиною. Я завжди його підтримую та приділяю час. Невже він не розуміє, що потрібно брати участь у вихованні своєї дочки?
Вкотре я повторюю йому, щоб він трохи побув з нами. Наприклад, ввечері показ футбольного матчу. Я кажу йому, що дитина у цей час спить і ми можемо провести час разом. Але він ніби не хоче мене чути.
Тепер я не знаю як жити далі. Чому йому не хочеться бути вдома? Чому друзі йому важливіші за сім’ю? Мені вже набридає просити його щоразу про очевидні речі. Може йому це все не потрібно?
Що б ви мені порадили?
Фото з відкритих джерел
