Того ранку все йшло не так, як я планувала.
Чомусь обидва моїх будильники не спрацювали в потрібний час і я проспала.
Вскочила з ліжка, заварила собі кави і почала швидесенько збиратися. Навіть не поснідала
Поки я намагалася вкласти неслухняне волосся, ввімкнула радіо для фону:
– Тим, хто сьогодні поспішає на роботу, не рекомендую сідати за кермо. В місті шалені затори. Краще їхати на метро.
Так і зробила. Дивом встигла дістатися до роботи майже вчасно.
День пролетів дуже швидко, але справ було стільки, що я ледь тягла ноги додому.
Подумки подякувала ведучому радіо, який переконав мене залишити машину вдома — зосереджено вести автомобіль мені зараз зовсім не під силу.
Спускалася сходами до станції Золоті ворота і побачила маленьку дівчинку, яка продавала газети і журнали.
Не знаю, чому я звернула на неї увагу. Таких дурниць я давно не купую: ми ж в 21 столітті живемо — всю інформацію можна знайти в Інтернеті. А тут чомусь захотіла підійти…
Я простягнула маленькій 20 гривень і взяла з коробки якийсь випадковий журнал.
– Дякую Вам! – сказала дівчинка і подарувала мені свою щиру посмішку.
В той момент по моїй шкірі пробіглися сотні мурашок. От, чому вона видалася мені такою знайомою!
Я заглянула їй в очі і спитала:
– Сонечко, а як тебе звуть?
– Катруся!
Тоді пазл в моїй голові остаточно склався.
Річ у тім, що 3 роки тому я втратила найдорожчу і найближчу подругу. Уляна потрапила в аварію разом зі своєю маленькою донечкою.
Коли я примчала на місце катастрофи, лікарі повідомили мені:
– Нам шкода… Травми були несумісні з життям.
Я кричала, плакала і не хотіла вірити в те, що все це відбувається насправді. Коли я трохи прийшла до тями, одразу згадала про її доньку:
– А дівчинка? Дівчинка де? Що з нею?!
– В машині нікого більше не було. Швидше за все, маленька вилетіла під час удару з машини. Ми намагаємося її розшукати, але вона, як крізь землю провалилася.
Ми поховали Улянку, а про маленьку Катрусю так нічого і не дізналися. Я залучила найкращих слідчих міста до пошуків — але все марно.
Тепер я дивилася на маленьку копію своєї подруги і розуміла — це вона! Я нарешті її знайшла!
– Ти тут сама? Де ти живеш? Як ти тут опинилася? – я почала засипати дитину сотнею запитань, бо хотіла усе з’ясувати.
– Та ні! Он моя мама, — спокійно відповіла Катруся, вказуючи маленьким пальчиком на старшу жінку, що стояла неподалік.
Я підбігла до неї і закричала:
– Звідки у вас ця дівчинка? Я знаю – ви не її мати.
– А я цього і не приховую. Кілька років тому мій пес притяг крихітку додому. Вона ледь дихала. Я тоді побоялася викликати поліцію — думала, як би мене не звинуватили в жорстокому поводженні з дитиною. Я виходила Катрусю, вилікувала, а тепер от виховую вже 3 рік. Чекала, що її почнуть шукати, але ніхто так і не дав про себе чути.
– Та як же це?! Я її всі ці роки розшукувала! Вже останню надію втратила. Ви ж мені її віддасте?!
– Якщо Ви оформите всі документи і в мене не буде проблем, то віддам! Важко мені з нею.
Через 2 місяці я забрала маленьку Катрусю до себе. Вона вже пішла в школу. Жінку, яка врятувала дівчинку, я теж в біді не лишила. Допомогла їй знайти хорошу роботу. Тепер ми навіть товаришуємо — вона часто навідується до нас з маленькою в гості.
Я знаю, що ніколи не зможу замінити Катрусі її матір, але щаслива, що можу хоча б спробувати стати для неї найближчою людиною. Тепер і вона, і я ніколи не відчуватимемо себе самотніми.
Чи змогли б Ви виховувати чужу дитину?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
