Телефон завібрував так різко, що ножиці ледь не впали зі столу. Я якраз приколювала мереживо до сукні — біле, ніжне, для чийогось щасливого “так”. На екрані висвітився номер, який я не бачила двадцять років.
Я витерла пальці об фартух, подивилась на маму. Вона теж глянула — і одразу відвела очі, ніби впізнала. — Візьми, — сказала тихо. — Бо потім сама себе з’їси.
Я натиснула “прийняти” й не встигла нічого сказати, як у слухавці зірвалося чужим, уже не владним, але все таким самим холодним голосом:
— Це я. Не клади трубку. Будь ласка… це про Мішу.
Під машинкою ще торохтіла нитка, я вимкнула педаль ногою. Тиша в майстерні стала густою, як клей. — Про кого? — запитала я. І сама здивувалась, як легко в мене вийшло це “про кого”, ніби мова про далекого знайомого.
— Він у лікарні, — швидко, наче боялась паузи, випалила вона. — Аварія. Лікарі кажуть… візок. Назавжди. Нам треба гроші. Хоч трохи. На операцію. На реабілітацію. На…
Я сіла на край стола й подивилась на свої руки: укол голки, біла нитка на пальці, ніби павутина. Відчуття було таке, наче хтось без стуку зайшов у дім, у якому давно зняли замки.
— Ви помилились номером, — сказала я. І вже хотіла натиснути “завершити”, але її голос впився в слух:
— Не помилилась. Я знаю, як у тебе все… магазини, ательє… Ти ж тепер при грошах. Ти добра. Ти завжди була… нормальна.
“Нормальна.” Колись я була “сільська”, “нецікава”, “сидиш вдома, як дика”. А тепер — “нормальна”. Я вловила, як мама позаду перестала дихати, ніби теж слухала кожне слово.
У голові спалахнуло одне-єдине: кухонний стіл у їхній трикімнатній квартирі, біла скатертина, свекруха ставить чашки й навіть не дивиться на мене. А Михайло кидає фразу, наче недопалок: — Нащо я взагалі на тобі одружився? Я був сліпий.
Тоді мені було двадцять, дитина спала у сусідній кімнаті, а я стояла з тарілкою в руках і не знала, куди її поставити — на стіл чи собі на голову.
— Вам тоді теж було “важливо”, — сказала я в телефон. — Коли ви квартиру “забрали”. Коли авто “забрали”. Коли аліменти “не вийшло”. Все було дуже… по-вашому.
— Ти починаєш згадувати, — нервово відповіла вона. — Не треба. Давай по-людськи. Я ж не ворог тобі.
Я не сміялась. Просто подивилась у вікно: там біля воріт стояла клієнтка, тримала пакет із тканиною й переступала з ноги на ногу, чекаючи, коли я вийду. Життя йшло. А в слухавці — минуле, яке раптом вирішило постукати, як сусідка по сіль.
— По-людськи? — повторила я. — Це коли ви мою дитину “нагуляною” називали? Коли ДНК хотіли? Ви пам’ятаєте, як то звучить, коли бабуся каже про внучку: “А чи вона наша?”
На тому кінці затягнулась пауза. Вона не вибачалась. Вона підбирала слова, як торгівець на базарі — щоб і не втратити, і не поступитись.
— Ти не розумієш, — нарешті сказала. — Тоді так… склалося. Міша був сердитий. Молодий. Ти теж… характерна. Але зараз інше. Ми збанкрутували. Все пішло шкереберть. І він… він же батько твоєї дитини.
У мене в шухляді досі лежав конверт із першими фотографіями Оленки — круглі щоки, величезні очі. Там ще був квиток із київської лікарні, де ми лікували мого тата. Я тоді бігала коридорами, носила пакети, шукала лікаря, а Михайло “не міг приїхати”, бо “справи”. Зате коли треба було хвалитися перед селом — він приїжджав на дорогій машині, і люди казали: “О, пощастило тобі”.
— Батько? — я відчула, як у мене в горлі стає сухо. — Знаєте, що робить батько? Він приходить на перший дзвоник. Він носить дитину, коли температура. Він питає: “Тобі не страшно?” Він не зникає, як гроші з гаманця, коли гаманець забрали.
Свекруха ковтнула щось у слухавку — чи сльози, чи злість, не розбереш. — Ти ж сильна. Ти піднялась. Ти зможеш допомогти. Міша просив… він сказав, що хоче поговорити. Він хоче вибачитися.
Я дивилась на маму. Вона стояла, стиснувши край стола так, що побіліли пальці. Мама ніколи не лізла в мої розмови, але цього разу підійшла ближче і тихо сказала, майже губами, не голосом: — Не ведись.
Я згадала, як ми повернулися в село з валізою й дитячим ліжечком, яке скрипіло на кожній ямі. Як батько мовчки заніс речі в хату, поставив мою валізу біля печі й тільки тоді сказав одному сусідові на вулиці: — Ще одне слово — і я тобі рот помию. Піском.
Згадала, як я вперше взялася шити на замовлення — не “сукні з бутіка”, а прості спідниці, підшиті штани, штори. Як ночами вчилася по відео на старому ноутбуці, як Оленка крутилася поруч і засинала на купі тканини. Як ми з мамою сперечалися над викрійкою, а потім сміялися, коли виходило ідеально. Як перша клієнтка з міста сказала: — Ви так шиєте, ніби у вас диплом. А я відповіла: — У мене — дитина.
— Слухайте, — сказала я свекрусі. — Ви зараз просите не гроші. Ви просите, щоб я зробила вигляд, ніби ті двадцять років були… випадковістю.
— Ні! — вона підвищила голос. — Я прошу по-людськи! У нас більше нікого немає! Нам ніхто не допоможе!
— А нам допоміг хтось? — я не кричала, але слова були такі, що різали повітря. — Коли в мене не було за що купити дитині нормальні черевики? Коли Оленка кашляла так, що я сиділа біля ліжка й думала, чи доживе до ранку? Коли вона на сцені читала вірш у школі, а я стояла одна, без “батька”, без “бабусі”, без ваших “ми сім’я”?
— Не треба театру! — різко сказала вона. — Ти завжди любила робити з себе жертву.
У мене перед очима раптом став Михайло — не той, з блискучою усмішкою на весіллі, а той, який стояв у коридорі нашої квартири й витягував з шафи свої сорочки. Я тримала Оленку на руках, вона тягнулася до нього маленькою долонею. Він відсунувся, ніби дитина могла забруднити його новий піджак.
— Я не жертва, — сказала я. — Я просто пам’ятаю.
Я підвелася, підійшла до дверей майстерні й відчинила. Клієнтка здригнулася від несподіванки. — Я зараз, — кинула я їй, і вона кивнула, не питаючи.
— Назви суму, — швидко заговорила свекруха, наче боялась, що я знову зникну. — Хоч частину. Ми повернемо. Ми… Ми потім Оленку побачимо. Вона ж доросла. Нехай приїде. Нехай хоча б…
— Не чіпайте її, — перебила я. І тут уже голос у мене став твердий, як кістка. — Її не було у вашому житті — не буде й тепер. Вона не ваш проєкт “почати з чистого”.
— То ти відмовляєш? — у її голосі з’явилася сталь. Вона швидко повернулася в звичний режим — наказувати, тиснути, підминати. — Подумай, як це виглядає. Людина в біді. А ти…
— А я що? — я затримала пальці на кнопці завершення дзвінка. — Я вам не банк. І не сповідальня. Ви ж колись так любили “порядок”. От і живіть по своєму порядку.
— Ти ще пошкодуєш, — прошипіла вона. — Бог все бачить.
— Він уже бачив, — сказала я.
Я натиснула “завершити”, але телефон одразу завібрував знову. Номер той самий. Я глянула на екран — і не взяла. Третій раз — теж. На четвертий я зайшла в контакти й натиснула “заблокувати”.
Мама видихнула так, ніби все це тримала в грудях з того дня, як ми повернулися в село. Вона підійшла, взяла ножиці й акуратно відрізала нитку на сукні. — Давай, — сказала. — Клієнтка чекає.
Я вийшла до жінки з пакетом тканини, взяла його з її рук, як завжди. Звичайний рух. Звичайний день. Тільки пальці ще трохи тремтіли — і я сховала їх у кишеню фартуха.
Увечері прийшла Оленка по відеозв’язку зі столиці. На екрані — втомлені очі, волосся зібране абияк, купа паперів на столі. — Мам, ти ж казала, що сьогодні віддаєш ту весільну сукню. Встигла?
Я подивилась на біле мереживо, що висіло на манекені. — Встигла, — сказала я. — Завтра заберуть.
Оленка кивнула й вже хотіла вимкнутися, але раптом зупинилась. — А ти чого така? У тебе голос… ніби ти бігла.
Я хотіла відповісти “нічого”, як колись. Але замість цього просто повільно похитала головою. — Все нормально, доню. Спи.
Вона усміхнулась коротко, доросло. — Добре. Цілую.
Коли екран погас, я підійшла до манекена й погладила сукню по плечу — не для неї, не для нареченої, а ніби щоб перевірити, чи тканина справжня.
Потім вимкнула світло в майстерні.
І в темряві телефон уже не дзвонив.
