Я кинула слухавку і зрозуміла, що моя сестра щойно покинула власну дитину.

Мені тридцять один рік. Я заміжня, маю сина від чоловіка і одного – не усиновленого. Мого племінника, якого я підняла сама, бо його рідна мати втекла з валізою і не озирнулася.

Але почну спочатку.

Поліна завжди була впертою. Вона молодша за мене на одинадцять років, і мама нас обох любила, але Поліну – трохи більше. Бо молодша, бо така жвава, така красива. Коли їй виповнилося вісімнадцять, вона прийшла додому і оголосила, що вагітна. Від Олега, який уже встиг піти.

– Поліно, тобі вісімнадцять. Ні роботи, ні освіти, ні чоловіка. Куди тобі дитину? – сказала я тоді.

– Я вже доросла і сама вирішу! Хочу цю дитину, зрозуміла? Хочу мати його частинку! – вона аж руками сплеснула.

– Ти ще десять разів закохаєшся. Від кожного народжувати будеш?

– Це не твоя справа, сестричко! – і тут вона посміхнулася зло. – Краще б ти за собою слідкувала. Тридцять скоро, а все одна. Борис тебе заміж не кличе вже два роки!

Я промовчала. Мама зупинила нас обох.

Поліна народила хлопчика. Назвала Андрійком. Поселилася в бабусиній квартирі на другому кінці міста і першого ж місяця почала телефонувати мені щоночі.

– Я хочу спати, Вероніко! Він постійно кричить! Я вже й годую, і памперс міняю – заспокоюється на пів години і знову!

– Тебе попереджали. Ти вперлася – я доросла, я сама вирішу…

– Досить нотацій! Краще б приїхала!

– Не можу. За тиждень весілля, мені є чим зайнятися.

– Чому не могла почекати хоча б кілька місяців? – раптом пожвавіла вона. – Я теж хочу відпочити!

– Поліно. За кілька місяців Андрійко сам залишиться вдома?

Вона щось пробурмотіла і кинула трубку.

Дзвінки не припинялися. Щодня. То плаче, то просить приїхати, то каже, що більше не може. Я приїжджала коли могла. Але мала своє життя – роботу, Бориса, який таки покликав мене заміж.

Одного дня мені на роботу зателефонувала сусідка з бабусиного будинку.

– Вероніко, десять хвилин тому я бачила з вікна, як Поліна вибігла з під'їзду. З великою валізою і сумками. А Андрійка з собою не взяла. Я чую, як він плаче!

Я кинула все. Начальник сам підвіз, бо моя машина була в ремонті. Я набирала Поліну – абонент недоступний. Набирала маму – розхвилювалася так, що я пошкодувала, що подзвонила.

Двері в квартиру були відчинені. Сусідка заколисувала Андрійка і тихенько співала.

Я взяла його на руки. Подивилася на це маленьке обличчя. І не могла стримати сльози.

Його кинули. Рідна мати кинула.

Найкраща подруга Поліни сказала, що та давно планувала піти. Що втомилася. Що зрозуміла – діти не для неї. Що хоче написати відмову від сина.

– Я відмовляла її, – казала подруга. – Говорила, що всі через це проходять. Вона наче передумала… Я не знала, що вона здатна на таку підлість.

Поліну оголосили в розшук. Безрезультатно.

Опіку над Андрійком оформила я. Інакше не могла. Він же ні в чому не винен.

Минуло п'ять років.

Одного літнього вечора я готувала вечерю, коли хтось подзвонив у двері. Чоловік ще не повертався з роботи. Мама завжди телефонує перед тим, як прийти.

– Андрійку, напевно, хтось помилився, – сказала я синові, який прибіг до дверей.

– Ну відчинимо? Будь ласка!

Я відчинила.

На порозі стояла Поліна. Я б не одразу впізнала її. Волосся зібране в неохайний хвіст, занадто яскравий макіяж, строката сукня. Вона виглядала на мій вік, хоча молодша на одинадцять років.

Ми мовчки дивилися одна на одну.

– Мамо, а хто ця дивна тітка? – пошепки спитав Андрій, тягнучи мене за руку.

– О, та годі! Це ж Андрійко! – засміялася Поліна і нахилилася до нього. – Твоя справжня мама – це я, малюк. Не моя сестра. Захочу і заберу тебе!

– Погана тітка! – вигукнув хлопчик і сховався за мене. – Погана!

– Маленький… – процідила Поліна.

– Замовкни, – різко сказала я. – Не смій говорити таке при дитині. Андрію, іди до братика. Я зараз прийду, тільки тітку випроводжу.

Хлопчик побіг, але двері за собою причинив.

– Андрія не віддам. Він мій за законом, – одразу сказала я.

– Та потрібен він мені! – зневажливо скривилася Поліна. – Жодного виховання. Діти – це взагалі не моє. Нізащо не піду на це вдруге.

– Тоді навіщо прийшла? П'ять років пропадала. Кинула дитину в квартирі!

– Я знала, що сусідка побачить. Вона постійно за мною стежила. Тож була впевнена, що повідомить.

Я не знайшла слів. Вона кинула дитину і вирахувала, що хтось інший підбере.

– Я приїхала за своїм. Бабуся померла, квартира нам обом заповідана. Хочу свою половину.

– Не вийде, – сказала я спокійно. – Після твого зникнення бабуся переписала заповіт. Ти не отримаєш нічого. Квартира давно продана.

– Обманюєш! Вона не могла!

– Іди до нотаріуса. Дізнайся сама. Вона не пробачила тобі того, що ти зробила.

– Я цього так не залишу!

– Удачі, – сказала я і зачинила двері.

Пішла до дитячої. Андрій кинувся мені назустріч.

– Ти прогнала погану тітку? Я так і знав! Ти найкраща!

Я обійняла його і нічого не сказала.

Але думала про одне: а що буде, якщо Поліна справді піде до нотаріуса? Або до суду? Або одного дня знову з'явиться на порозі?

А ви б що зробили на моєму місці – впустили б її чи зачинили двері назавжди?

Valera

Популярне