Я люблю вас, старички мої. І я правда приїду. Головне, живіть, живіть, поки можете жити, і я буду приїжджати. Я вас не кину і не забуду

Скільки разів я їздив цією дорогою? Напевно, щоліта свого дитинства туди і назад разом з матір’ю. Невже і справді небо було тоді світліше? Або річ у тому, що зараз вересень?

Саме ці питання я подумки задавав собі, сидячи в задушливому автобусі. За вікном пролітали кволі берізки, кволі ялинки, зрідка траплялися і напівзанедбані села. Ті будинки, що в далекій пам’яті яскраві, живі, насправді впали прогнилими колодами на зарослу кропивою землю.

Як же повільно рухається ця залізяка! Адже вони чекають. Стіл, напевно, вже накрили. Та й батько з матір’ю давно там. Але без мене не почнуть святкувати, хоч і свято не моє. Невже я й справді такий важливий?

Для них – так. Як же давно я не був там! Звичайно, дідусь з бабусею приїжджали до нас самі, але я вже не гостював у селі. Дорослий став, чорт візьми, виріс.

Пізно приходить розуміння.

Подумати тільки, дідові вже вісімдесят п’ять. І бабусі через кілька років стільки ж стукне. Чи це той бадьорий дідок, образ якого залишився у мене в пам’яті? Сподіваюся, дуже сподіваюся.

– Біля повороту зупиніть! Спасибі.

Автобус зі скрипом загальмував. Двері відчинилися, і я вийшов на свіже осіннє повітря. Під ногою захрустів вогненний лист клена, простір заповнений мрякою, дарований похмурим небом.

Біля дідового будинку і правда вже стоїть батькова «Нива». Дід навіть свою ластівку до дороги вигнав, щоб батько машину у дворі поставив.

Відкриваю скриплячу хвіртку. Дід був відмінний зварювальник, давним-давно сам зварив собі паркан. Раніше весь двір був покритий пташиним послідом. Зараз курей з гусьми вже не тримають – вигода пропала, сенсу немає. Та й сил.

Ґанок осів, покосився. Фарба на будинку зблякла, місцями тріснула і обсипалася. Двері, на мій подив, відкриті. Бабуся завжди закривалася, була вона сама вдома чи ні. Чекають, значить. Дуже чекають.

Піднімаюся по нерівних крутих сходинках до оббитих чимось дверей. За ними – тиша. Треба відкрити, та рука ніби застигла. Не хочеться руйнувати світ спогадів, не хочеться в реальність. Хочеться знову в п’ять років під палючим липневим сонцем бігати серед квітів в саду, ганяти птахів і бруднити сандалі. Але кроки мої чули, я повинен увійти. Зобов’язаний. По-людськи зобов’язаний.

За дверима – кухня. Всі сидять за столом, відчуваючи те саме відчуття, коли дуже чекаєш когось, знаєш, що він вже майже тут, але стояти перед дверима незручно і простіше удати, ніби приходу його майже не очікуєш.

– Ой, онучок, як виріс як, як виріс!

Бабуся, яка плаче стулила мене в обіймах, нафарбовані рожево-рудуватою помадою губи цмокнули мене тричі в кожну щоку. Хоч вона і виглядає трохи молодшою за свої роки, роки сильно її змінили. Зморшки не приховати, життя, повне праці, не сховати.

– Наречений! Красень! Дівки все ведуться? Є наречена? Є, певна! Патли б тільки збрити твої, а так наречений хоч куди!

Всім зрозуміло, що вона згадує зараз. Мене, маленького щигля, який носиться по будинку, малює старими, заточеними ножем олівцями на жовтому папері, грає вирізаним дідом мечем. Дитину, яка виросла і стоїть зараз перед нею, повну сил. Тому й плаче, від спогадів. Але я повинен стриматися, я чоловік, і сліз лити не варто.

– Привіт, дід. З ювілеєм тебе, щастя, здоров’я, достатку і довгих років життя, звичайно!

Дідусь, чомусь часто моргаючи, мало не пошепки відповідає: «Спасибі», тисне руку міцно, як завжди тиснув. А після відвертається до вікна. Він теж чоловік, і сльози перед онуком не треба впустити, якими б наглими вони не були.

Давно у нього тиск стрибає, і довгих років я бажав йому зовсім щиро. Він залишається чоловіком міцним, який все життя йшов за прапором волі і світлої праці.

Цілую мати, тисну руку батькові. В їх волосся теж закралася жорстока сивина, час не шкодує нікого.

У будинку мало що змінилося. Хіба що телевізор і канали в ньому. А так, все те ж крісло, диван, «стінка» з шаф. Червоний візерунчастий килим на стіні, негласний символ достатку.

Сіли за стіл. Дід, затятий мисливець, примудрився недавно зловити до свята трохи дичини. З віком він став полювати все рідше, добувати все менше. Я здивувався, як він у свої вісімдесят взагалі зміг вийти на полювання?

Решта гостей, виявилося, прийдуть трохи пізніше. Кожен поклав собі трохи оселедця під шубою, вареної картоплі з кропом і маслом, м’яса, пересмаженого з цибулею. Люди похилого віку перехрестилися, дивлячись на ікони, що висять на покуті, всі взяли запітнілі чарки. Бабуся промовила:– Ну, старий, зі святом! Твоє здоров’я.

Пекучий самогон потік в шлунок. Дідусь сьогодні вип’є мало, бабуся трохи більше. Вони ніколи не напиваються, їм багато не треба. Як часто це мене дивувало, коли я згадував святкові застілля в сільському будинку.

– Бабцю, а Наталя Андріїв прийде?

Наталя ця, на моїй пам’яті у якої в роті залишився лише один-єдиний зуб, одного разу подарувала мені альбом для малювання. Радянський, з помаранчевим бегемотом, що летить на кулях. Навколо нього літали радісні горобці, один тримав у дзьобі квітку. Тоді я намалював на обкладинці всім кайдани, а альбом заповнив всякими дурницями типу Термінатора і Зоряних воєн. Тільки через роки я зміг зрозуміти, що краще б зберіг подарунок в первозданному вигляді.

– Померла Наталя, вже два роки як. Царство їй небесне!

– Ой, – сторопів я. – Не знав…

– Так звідки тобі знати щось, скільки років у нас не був. Зовсім вже забув бабусю з дідусем, бісеня.

– Так справи були …

– Так. У всіх справи. Які тільки, не розібрати.

До будинку під’їхали ще машини, вийшли гості. Смутно знайомі обличчя, імена, всі цілують мене, тиснуть руку. Компанія друзів, що народилися в одному часі і живуть в іншому. Дивний смуток напав на мене при вигляді цього свята, але я не подати знаку, посміхався і підтримував привітання.

Бабуся витягла з холодильника ще їжі: холодець, всілякі салати, бутерброди зі шпротами, яйцями і помідорами, курячі ніжки, компоти і соління.

Полилися тости, дядько Толя, надівши окуляри, дістав листівку і зачитав привітання. Після листівка ця зайняла почесне місце на холодильнику. Деякі з гостей взяли з собою маленьких онуків, які, за своєю природою, не розуміли до ладу, що відбувається. Прямо як я свого часу. Якраз про це зараз і йшла бабусина мова:

– Сидимо у Вітька на поминках, а він там такий огірок їсть! Пам’ятаєш, онучок? Любиш ще огірочки? Спробуй, свої, домашні.

Я покірно беру шматок огірка. Дядя Толя дістав з багажника баян, по кухні жіночими голосами зазвучали надзвичайно гарні пісні. Пісні забуті, відомі, напевно, лише тим, хто сидить за цим столом. А голоси! Ніби все життя вони присвятили вокалу. І я на всі сто впевнений, що жодна з моїх знайомих в цьому віці не зможе так заспівати. Та й в нинішньому не зможе.

Включили касету, грає “Ой чий то кінь стоїть”. Бабуся танцює зі мною, дід з матір’ю, батько з однією з бабусиних подруг. Вічний повільний танець, який знають і інстинктивно вміють танцювати навіть ті, хто вперше про нього чує.

Головне: не плакати. Як би це не було зворушувало.

А як зараз святкують дні народження? Пиятиками, безладними злягання, наркотиками і гучною попсою? Що буде співати за столом нинішня молодь, коли їй стукне вісімдесят? Фейса? Будуть верещати про жарти і маршрутки?

Все змінилося. Змінюються люди, будинки, застілля. Все старіє, стирається. Чи багато років залишилося до того моменту, як від бабусі і дідуся залишиться лише дата на граніті? Зовсім небагато. І всі, розуміючи це, святкують як в останній раз. Але роблять це красиво, по-людськи.

Потім пили чай. Із запашною мелісою, яка освіжає краще ніж м’ята. На столі цукор кубиками, в красивій цукерниці лежать солодощі. Недорогі, але знайомі кожному за цим столом. Нехай це лише жалюгідна пародія на ті цукерки, що були в минулому, зі схожими фантиками і назвами, за все життя я не їв цукерок смачніших, ніж в цей день.

Чому навіть розкішні мажорського святкування, на яких мені траплялося бувати, здаються мені нічим у порівнянні з цим простеньким святом?

Справа в людях, зрозумів я одного разу. Шкода, звичайно, що занадто пізно.

Після чаювання, обмінів історіями, які я в дитинстві пропускав, а зараз слухав із задоволенням, гості роз’їхалися. Ми з батьками залишилися на ніч в селі, бабуся все намагалася сунути мені пом’яту тисячу, від якої доводилося наполегливо ухилятися. Треба бути порядною сволотою, щоб брати гроші у людей з такою пенсією.

І ось, вранці прийшла пора їхати. Перед тим, як сісти в «Ниву», я попрощався з рідними. Витримав ще поцілунки і сльози бабусі, мовчазне рукостискання діда.

– Ти приїжджай, не забувай! – твердила бабуся.

– Приїду, бабцю, обов’язково!

Машина поїхала по дорозі, залишаючи позаду двох людей похилого віку, які махають руками. А в кишені моїй знайшлася пом’ята тисяча.

Я люблю вас, старички мої. І я правда приїду. Головне, живіть, живіть, поки можете жити, і я буду приїжджати. Я вас не кину і не забуду. Не забуду навіть коли вас не стане, буду пам’ятати до кінця днів своїх. Обіцяю.

Як часто ви проводите час зі своїми улюбленими бабусями та дідусями?

Ira
Завантаження...
Cikavopro.com
Adblock
detector