Мене звати Галина. Кілька місяців тому перейшла черговий десяток свого життя. Ювілей святкувала. Таку поважну дату хотілося відсвяткувати незабутньо, щоб точно всім запам’яталося. Але нікому про це нічого не казала. Навіть синові із невісткою. Найбільша проблема була в тому, що я добре знала: вони збираються купувати машину. Але грошей все ніяк їм не вистачало. Постійні витрати на сім’ю – люди ще молоді, тому й складали кошти повільно. Якось я пожартувала, що допоможу грошима, як буде можливість. А потім і з голови вилетіло.
Власні заощадження я відкладала не один рік. Усе заради пишного празника. Було б сумно відмовитися від мрії, до якої стільки йшла. хто знає, чи доживу до наступного ювілею.
Син у мене один. Чоловіка нема. Ми розлучилися вже дуже-дуже давно. Він був людиною дисципліни, себто військовим. Зараз уже, як і я, на пенсії. Має другу сім’ю. А я сама вік доживаю.
Про сина мій чоловік не забуває. На весілля йому подарував аж цілу двокімнатну квартиру. Святкування оплатили батька моєї невістки, а я тільки збоку помагала, чим могла. Було дуже ніяково, але грошей не було й вдіяти по-іншому я не могла.
Я багато в чому собі відмовляла упродовж життя. Так до дня народження і назбирала потрібну суму.
Потім дуже довго вагалася. Ніяк не могла вирішити, як правильно зробити: потратити все на себе або помогти синові та невістці з машиною?
Думала-думала. А тоді плюнула і вирішила, що за стільки років заслужила хоч щось потратити на себе. Син – чоловік дорослий. Він собі заробить. У нього життя попереду.
І ось настав той визначний день. Я, повірте, стільки віку його чекала. Такі плани мала на нього. Замовила цілий ресторан для гостей. Повно страв і напоїв. Гостей мало бути багато. Догодити хотіла всім, але, як виявилося потім, не вийшло.
Син ходив здивований. Тільки постійно випитував, як це я так розкошелилася на це все. Бачив, скільки прийшло народу і який багатий був стіл, але все не міг повірити власним очам. Він же думав, що на ювілеї буде тільки він та його дружина. А тут… цілий бенкет.
– Звідки стільки грошей на це все? Хіба пенсії зараз такі великі?
– А я за роки навчилася економити.
Син зі своєю дружиною ціле були дуже невдоволені. Мені було прикро, але я старалася не звертати на них уваги. Хотіла погуляти від щирого серця. Хіба дарма це все влаштовувала?
Стільки мені тоді подарунків поприносили. А скільки привітань почула – за все життя стільки не отримувала.
Але, подарунків хоч і було багато, але грошей зовсім трохи. Кошти, вкладені у святкування, я не відбила. Навіть у 0 не вийшла.
Через декілька днів після празника мені подзвонив син:
– Витратила гроші на свій ювілей? Задоволена? Краще б ти їх нам з Катею віддала. Обіцяла ж помогти нам з машиною.
Я почувалася такою приниженою.
З горя подумала віддати всі гроші, які мені подарували, щоб хоч якось на душі легше стало. Але син відмовився. Сказав, що йому ті гроші погоди не зроблять. Сума була занадто маленька. Відтоді він мені більше ніколи не дзвонив.
Якщо я зараз десь і перетинаюся з ним з чи з невісткою, то відчуваю у їхньому тоні велике небажання спілкуватися. Я б з радістю помирилася, але вони на контакт не йдуть… Я пропонувала їй якось взяти кредит в банку, але вони мене уникають. І порад моїх слухати не хочуть. Свекор та свекруха їх допомогти зараз також не можуть. Це ще більше все ускладнює.
Тож тепер я почуваюся дуже винною. Думаю, що те святкування не було цього варте. Може бути, що я – егоїстка, яка подбала про себе, а не про власного сина. Певне, мені слід було вчинити по-іншому. Тоді б і з сином не було сварок. Чи був той ювілей вартий такого розбрату у сім’ї?
Але, з іншого ж боку, я доросла людина і за стільки років мала право витратити хоча б копійку на саму себе. А ви як вважаєте?
Чи повинна жінка почуватися винною за те, що витратила кошти на власний ювілей?
А як на її місці вчинили б Ви?
