Мій чоловік – був найдобрішою і найщедрішою людиною, яку мені довелося зустрічати за 30 років мого життя. Мабуть, тому Бог не міг дочекатися моменту, щоб забрати його до себе.
Вже 4 місяць я живу без його лагідних очей і ніжних обіймів. Тримаюся з усіх сил тільки заради доньки. Вона іще маленька, нічого не розуміє, тож мені доводиться не показувати їй своїх сліз і розпачу, аби зайвий раз не травмувати дитину.
Наш дім – наша фортеця. Тут ми з малечою можемо почувати себе в повній безпеці. Моя квартира – це місце спогадів про той час, коли я була дуже щасливою.
Але на неї посміла зазіхати моя свекруха. Не минуло й пів року з того часу, як її сина не стало, а вона прийнялася майно ділити. Захотіла, бачте, щоб я їй квартиру віддала. Мовляв, я іще молода, а вона вже літня людина, яка втратила свого єдиного годувальника, хто ж тепер про неї подбає?
Від такої заяви мені очі на лоба полізли! Ця квартира дісталася Степану у спадок від матері його батька. З чого раптом свекруха вирішила, що має право на неї?
Я їй точно нічого не винна, швидше навіть навпаки. Саме через Ілону Іванівну нам з чоловіком довелося влізти в борги. Як з’ясувалося, жінка в один прекрасний момент припинила вносити кошти за квартплату, а коли до неї почали приходити люди з погрозами, що відберуть квартиру, то вона прибігла зі сльозами до свого любого синочка. А він не міг їй не допомогти, вона ж його матір. Крім тих злощасних тридцяти тисяч, Степан взяв ще сорок для ремонту у нашій домівці. Сподівався, що скоро йому запропонують нову посаду у компанії, і він швидко покриє усі наші витрати.
Тепер залишилася я сам на сам з усіма фінансовими труднощами, а тут іще свекруха погрожує через суд відібрати у мене мою домівку, в яку я вперше принесла свою донечку, в яку вкладала усю свою любов і тепло разом з найбільшим коханням усього мого життя.
Звернулася я до юриста по допомогу. Він мене запевнив, що всієї квартири їй не вдасться у мене відсудити, але якась частка – їй точно перепаде. Тож легше уникнути судового процесу, мирно домовитися про суму, яка влаштувала б Ілону Іванівну в обмін на відмову від будь-яких прав на житло сина.
Я дослухалася поради фахівця і вирішила поговорити зі свекрухою по-людськи. Але вона виявилася ще нестерпнішою, ніж я припускала. Почала кричати, що вижене мене на вулицю разом з донькою, казала, щоб я вже починала підшукувати собі нове житло.
Та я так просто не здамся! Хоче суд – буде їй суд! За власне майбутнє і майбутнє моєї доньки я боротимусь до останнього. Думаю, мій Степанко був би на моєму боці.
Чи підтримуєте ви головну героїню?
Що думаєте про свекруху?
