Я не очікувала, що в мої 67 телефонний дзвінок із незнайомого номера змінить усе моє подальше життя.
Чоловіка я поховала п'ять років тому. Діти давно роз'їхалися по своїх справах. Подруги ніби самі собою зникли – хто помер, хто з'їхав, хто просто перестав дзвонити. Я жила сама в однокімнатній квартирі, снідала канапками і дивилася турецькі серіали.
Одного ранку задзвонив телефон.
– Галино Степанівно? Вітаємо! Ви виграли подарунковий сертифікат на вечерю в ресторані "Корчма"!
Я аж відсахнулася від слухавки.
– Вибачте, але це якась помилка.
– Та що ви! – дівчина на тому кінці аж захлинулася від бадьорості. – Ви справжня переможниця нашого конкурсу! Приходьте сьогодні о сьомій!
Я сказала "так" і поклала слухавку. Потім довго сиділа і думала: а раптом це шахраї? Прийду я туди, повечеряю, а потім принесуть рахунок на всю пенсію.
Але в голові вже крутилась інша думка. В ресторан не ходять самі. Кого кликати?
І тут я згадала про Павла.
Він був моїм однокласником. Носив мій портфель, допомагав із математикою, а на випускний подарував плюшевого ведмедика. Після школи він кудись зник – хтось казав, що поїхав на заробітки, хтось натякав на щось гірше. Я знайшла його номер у старому блокноті й набрала.
– Павло Анатолійович біля телефону.
Я впізнала його одразу – той самий голос, трохи грубший, але він.
– Павлику, це Галя. Однокласниця. Невже не впізнав?
Мовчанка. Потім:
– Оце несподіванка. Якими вітрами?
– Є плани на вечір? – видала я на одному диханні й відразу пожалкувала.
Але Павло відповів:
– Дружини немає. Увечері вільний. А що ти маєш на увазі?
Я запросила його в "Корчму" і поклала слухавку. Серце гупало, як у сімнадцять років. Я схопила всю пенсію і побігла в магазин – купила червону сукню. Давно я такого собі не дозволяла.
Він уже стояв біля ресторану, коли я підійшла. Худорлявий, сивий, з паличкою в руці. Але очі – ті самі. Живі, з вогниками.
– Галино, ти зовсім не змінилася!
– Скажеш теж, – відповіла я. – І ти такий самий, як на випускному.
– Не здивований! Спорт – велика річ! – і сам засміявся, бо про який спорт могла йти мова.
Ми сиділи за столом, дивилися на ціни в меню, і Павло аж присвиснув.
– Один шматок м'яса коштує як половина моєї пенсії!
– Не хвилюйся, – кажу. – Нам не треба платити.
Ми говорили майже до закриття. Згадували школу, сміялися голосно, не зважаючи на офіціантів, які на нас поглядали. З'ясувалося, що він теж вдівець уже десять років, що є син в іншому місті, що сам він нещодавно повернувся сюди.
Коли вийшли надвір, обидва замовкли. Кожен хотів щось сказати, але мовчав. Під'їхало таксі. Я поїхала. Обернулася і побачила, як він стоїть і махає рукою – по-хлоп'ячому, безпосередньо.
Минули тижні. Я повернулась до рутини. Прання, готування, серіали. Тільки червона сукня висіла серед розтягнутих светрів і нагадувала про той вечір.
Павло не дзвонив. Я теж не збиралась.
"Я вже раз запросила, – думала я. – Тепер нехай сам".
Аж раптом задзвонив телефон.
– Привіт. Ти вдома?
– Вдома. А що?
– Можу зайти на хвилинку?
– Заходь, що вже тепер, – кажу, а сама вже мчу прибирати квартиру.
Коли я відчинила двері, спочатку побачила великого плюшевого ведмедика. Майже такого самого, як на випускному. А за ним – Павло з фірмовою усмішкою.
– Знайомий? – питає.
– Так, – кажу. – Заходьте обоє.
Ми сіли за стіл і обидва зніяковіли, як підлітки.
Наступного дня він прийшов знову. І знову. І знову.
І я в свої шістдесят сім більше не відчувала себе самотньою.
А ви коли-небудь думали, що в певному віці вже пізно починати щось нове – і виявилося, що помилялися?
