Всі привикли, що у великих містах люди не знають один одного, а тому, можуть поставитися з байдужістю до чужого горя або радості. Але є й виключення. Я переїхала жити з великого мегаполісу в спокійне містечко і була здивована. Складалося враження, що всі люди були знайомі один з одним. Але не поспішали підтримувати та допомагати один одному, лише обговорювали, хто в якому одязі ходить або хто з ким зустрічається.
Одного разу я йшла з роботи до свого дому і біля сміттєвого контейнера помітила невеличку фігурку, яка тряслася та голосно плакала. Найгірше те, що зовсім неподалік сиділи бабусі, яким було абсолютно все одно на сльози маленького хлопчика. Я підійшла до них і запитала: “Ви знаєте цього хлопчика?”. Одна з них підвела погляд на мене і відповіла, що це Іван – син нашої двірнички. Його мати любить випити, а коли у неї поганий настрій, то й взагалі може його вигнати з дому. Ніхто вже не звертає уваги на це.
Я не розуміла, звідки у людей береться така байдужість? Невже всім було все одно на подальшу долю дитини?
Я підійшла до хлопчика: “Привіт, ти Іван?”. Він тихо кивнув і продовжував витирати сльози. “Що у тебе таке трапилося? Де твоя мама?” – я ставила йому запитання.
“Моя мама міцно спить. Вона сьогодні навіть ще не прокидалася. А я дуже хочу їсти”.
Можливо з мамою щось трапилося, раз вона так довго не може встати з ліжка? Але перед тим як привести дитину назад додому, потрібно було його нагодувати.
“Нікуди не йди. Через 5 хвилин повернуся”, – а малий і не збирався нікуди йти. Сидів на тому ж місці.
Я купила йому в магазині булочку та ковбасу. Дивлячись, як він жадібно їсть, я розуміла, що годували його останній раз досить давно.
Потім я взяла його за руку і ми пішли глянути, що трапилося з його мамою. Жінка лежала на брудному ліжку, я акуратно взяла її за руку, щоб попробувати пульс, але вона була холодна, неначе лід. Мама померла. Я одразу зателефонувала в поліцію та швидку допомогу, потім ще довго відповідала на запитання, щоб нарешті закрити цю бюрократичну процедуру.
В такому маленькому місті, де всі про всіх знають, нікому не було жодного діла до маленького насупленого хлопчика, який втратив маму та плакав біля смітників. Складалося враження, що його теж просто викинули і намагалися забути.
Івана тоді помістили в притулок. Мені знадобилося досить багато часу, щоб зібрати документи і взяти його під свою опіку. З того часу пройшло вже 10 років. Іван підріс, закінчує школу та мріє стати лікарем. Я дякую долі за те, що колись вона мене звела з цим розумним, співчутливим та добрим хлопчиком.
А вам сподобалася історія? Чи правильно вчинила героїня?
