Кажуть, що в темний час дуже добре видно світлих людей.
От і в моєму житті ця фраза знайшла своє підтвердження. Про те, що таке біда і горе, я дізнався, коли мені було 17 років. Помер мій батько. Мама залишилася сама з трьома дітьми.
Мій брат та сестра були ще підлітками, тож зобов’язання годувальника сім’ї я повністю взяв на себе.
Довелося вчитися поєднувати навчання в коледжі та роботу. Заробіток студента був зовсім невеликим, тож я постійно на собі економив, аби забезпечити молодшеньких усім необхідним.
Минали роки, і троє маминих діток стали дорослими свідомими людьми, однак відповідальність за ведення сімейного бюджету ніхто й не збирався зі мною рівноцінно розділяти.
Брат з сестрою навіть після свого повноліття продовжували жити за мій кошт. Але я не міг їм ні в чому відмовити – та й не хотів. Вірив, що ми одна сім’я, люди, які люблять одне одного, а гроші – то діло останнє.
Як же я помилявся!
Коли мені було 28 років, мама злягла з інсультом. Все обійшлося, але вона потребувала дуже тривалої реабілітації. Цілком очевидно, що покинути її саму в квартирі – було б дуже жорстоко і нелюдяно.
На той момент моя сестра вже встигла вискочити заміж, а брат переїхав до столиці, щоб реалізувати свої амбіції.
Спершу я хотів впоратися з усім сам, аби не турбувати молодших. За кілька місяців життя, яке крутилося лише довкола роботи і догляду за літньою хворою мамою, я почав потроху божеволіти. Було нереально важко.
Ніякого особистого життя, ні хвилини вільного часу. Мені заледве вистачало сил, аби застеляти собі ліжко – падав на канапу без сил.
Я зателефонував найріднішим і попросив про допомогу, казав, що більше не витримую, благав, аби вони підміняли мене бодай один раз на тиждень.
Все марно. Ні Дмитро, ні Ірина жодного разу навіть не з’явилися на порозі маминого дому.
Я думав, що темнішої смуги в моєму житті вже бути не може… Але ж ні…
У мами стався другий інсульт, після якого вона не могла вже навіть самостійно пересуватися. Тож тепер я міг працювати тільки дистанційно, залишаючи остогидлі стіни квартири лише тоді, коли треба було піти в магазин.
– Синочку, мені так шкода, що ти маєш зі мною стільки клопоту. Може, зателефонуєш до того будинку для літніх людей, про який казала сусідка. Тобі вже 35 років – про своє життя думати час…
– Мамо, ну, що ти таке кажеш. Я тебе люблю і нізащо не покину, як важко мені не було б. Впораємося!
Коли я вже не чекав від життя нічого хорошого, Бог послав мені винагороду за мої страждання – прекрасного Янгола. Мою Даринку…
Я зустрів її на сходовому майданчику разом з нашою сусідкою – тіткою Галиною.
– Юрчику, знайомся! Це моя племінниця – Даринка. Вона трохи поживе у мене. До речі, першокласна медсестра, тому тепер замість мене вона приходитиме ставити твоїй мамі крапельниці.
Отак у нас все й закрутилося. Роман, про який я ще вчора міг тільки мріяти…
Коли я зрозумів, що між нами починає з’являтися справжнє і зріле кохання – вирішив відверто поговорити з Дариною:
– Люба, ти ж розумієш – я ніколи не покину маму. Завжди буду поруч. Але я не маю права вимагати чи хотіти цього від тебе. Але якщо ти погодишся стати моєю дружиною і допомагати мені тягти того хреста – то я буду найщасливішою людиною у всьому світі.
– Юрчику, я й не хочу, щоб ти залишав свою матір. І я робити цього теж не збираюся. Дбатиму про неї стільки часу, скільки буде потрібно.
Нарешті в моєму житті з’явився промінь надії на особисте щастя, на власну сім’ю. Але радість, яка тільки зароджувалася в серці, була затьмарена сумною звісткою… Померла моя мама – найрідніша і найдорожча для мене людина.
Мені було дуже складно з цим змиритися – добре, що поруч зі мною була Даринка.
Брат з сестрою з’явилися аж на похорон. Про рідну маму не згадували все життя, то хоч в останню путь проведуть. Але я вкотре помилявся… Їх цікавив лише заповіт. Аякже! Кому ж не хочеться отримати гроші за частку трикімнатної квартири?
Я знайшов згорток паперу і побачив мамин почерк. Закрився в кімнаті, аби сховатися від сторонніх очей і почав читати.
Те, про що писала мама, мене просто приголомшило. Я не міг повірити власним очам.
Виявилося, що я для неї та покійного батька – нерідна дитина. Вони всиновили мене, коли дізналися, що не зможуть мати власних нащадків. Але діагноз був помилковим, тож вже за 5 років у мене з’явився брат, а потім і сестра.
Тільки от й вони мені геть чужі люди насправді.
Мама в листі просила пробачення і заповіла розділити гроші порівну між її трьома РІДНИМИ дітьми, а квартиру залишити собі.
Я повідомив Дмитрові та Ірі про рішення матері. Звісно, прийняти це їм було важко, але розуміли, що в суді оспорити заповіт буде складно і недешево.
Я довго не міг змиритися з думкою про те, що я всиновлена дитина, але потім зрозумів, що мої покійні батьки були найдорожчими для мене людьми. Так було, є і завжди буде.
Чого мене навчила ця історія:
По-справжньому рідних людей об’єднують зовсім не кровні зв’язки, гроші, спадщина чи будь-що інше. Між ними існує щось вічне – любов, повага, розуміння і взаємопідтримка. Не дарма кажуть, що не ті батьки, які народили, а ті, які виховали і дали розуміння, якою повинна бути Людина.
Чим вразила Вас ця історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
