Після першого невдалого шлюбу я опустила руки і пообіцяла собі, що більше ніколи не вийду заміж – краще вже самій жити, ніж терпіти постійні зради і приниження.
Я застала Миколу у ліжку з молоденькою секретаркою – невчасно повернулася з відрядження. Це у них було не вперше, але на власні очі таку картину бачити було нестерпно.
Зібрала речі і переїхала до матері з тіткою. Жити з ними – одне суцільне “задоволення”. Щодня доводилося чути тисячу запитань: “Коли ти когось собі знайдеш? А як же діти? Невже старою дівою плануєш бути?”
Та я й не збиралася заводити нові стосунки – старих вистачило! Тому довелося шукати гроші на власне житло. Взяла кредит. Мама з тіткою трохи допомагали мені з внесками, за що я їм все життя буду дуже вдячна.
Так і жила, плекаючи переконання, що всі чоловіки абсолютно однакові, тому з новим кавалером мене чекатиме все те саме, що й з Миколою.
Кривити душею не буду: іноді мені було так самотньо, що хотілося вовком вити. Єдине, що рятувало мене довгими зимовими вечорами – це книги.
Якось зайшла до книгарні за новою “дозою”. Відділ з жіночими романами завжди оминала десятою дорогою. Цього разу мій вибір зупинився на психології. Я зосереджено обирала між двома варіантами, аж раптом з-за спини почувся чийсь мужній чоловічий голос.
– Та, що зліва дуже цікава. У мене така є.
Я обернулася і побачила вродливого незнайомця, мабуть, років на 10 від мене старшого.
– Дякую, я врахую, – суворо пробурмотіла я.
– Я Павло, – сказав чоловік, простягаючи мені руку.
– Юля.
Було щось в ньому, що змушувало мене трохи танути, я дивилася в його добрі очі, і моя броня кудись зникала.
– Може, ми вип’ємо кави і поговоримо про книжки, я вже не вперше Вас тут бачу, просто ніяк не наважувався підійти…
– Ну, добре. Хіба що ненадовго.
Ми просиділи з Павлом 3 години за кавою і солодощами. Час пролетів непомітно. Ми говорили про все на світі. Мені ще ні з ким не було так цікаво…
Повертатися додому не хотілося, але я вгамувала свої емоції і сказала, що мені вже час.
– Я підвезу тебе!
– Не потрібно. Мені тут кілька кроків.
– Тоді дозволь тебе провести.
– Гаразд!
Біля мого будинку Павло спитав, коли ми зустрінемося наступного разу…
– Еммм, ну, можна завтра. У мене вихідний.
– Чудово! Заїду за тобою о 6.
З часом наші зустрічі за кавою переросли у щось значно більше. Павло в мене по вуха закохався, як і я в нього.
За кілька місяців побралися, а за рік після весілля у нас з’явився синочок Андрій.
Все було просто чудово! Я не вірила власному щастю. Але в один момент все різко змінилося.
Павло почав затримуватися на роботі, ховати від мене свій телефон, ходив роздратований і схвильований.
На мене жодної уваги не звертав. Серце відчувало, що мені знову готують ножа в спину.
Як я могла вдруге наступити на ті ж граблі? Хіба не знала, що всі чоловіки однакові?!
Якось побачила в його телефоні цікаве повідомлення: “Зустрінемося сьогодні о 7 в кафе “Світанок”.
Я не вагалася, швидко зібралася і попрямувала завчасно на місце зустрічі чоловіка з коханкою.
Сховалася за непримітним столиком і спостерігала за всім, що відбувалося.
Павло підійшов до молоденької дівчинки, взяв її ніжно за руку, і вони сіли за столик.
Я не витримала і вибігла з кафе, мов ошпарена. Чоловік помітив мене краєм ока і кинувся за мною.
– Юля, Юлечко, зажди! Ти все не так зрозуміла!
– Не хочу нічого чути! Завтра подам на розлучення! Я думала, ти особливий, а ти…..
– Та зачекай! Зоряна не моя коханка, вона моя донька!
Я зупинилася і поглянула на чоловіка:
– Як це донька?
Тоді він розповів мені історію своєї молодості. Коли Павло був зовсім юний, закохався в дівчину. Це було нерозділене кохання, бо вона мала почуття до його найкращого друга. Він погрався з нею і проміняв на іншу, тоді вона заради помсти й закрутила роман з Павлом.
Було все серйозно, по-дорослому, от тільки з ним вона так і не залишилася. Варто було другові знову поманити її до себе пальцем, як вона швидко кинула Павла, наплювавши на його почуття.
З того часу минуло 20 років. Перед своєю смертю та Ірина зізналася доньці, що її справжній батько Павло, а не покійний Микита. От дівчинка й розшукала мого чоловіка.
– То може, вона збрехала? Знала, що донька сиротою залишається…
– Та ні, ми зробили тест на батьківство. Все підтвердилося… Не хотів тобі казати, поки сам у всьому точно не переконаюся.
– То це виходить, що в нещасної дитини, крім тебе, більше нікого нема?
– Виходить, що так.
Я довго не думала, сказала твердо і рішуче:
– Дівчинка житиме з нами! Якщо захоче, звісно ж.
– Що? І ти на таке підеш?
– Звісно! Не бачу ніякої проблеми. Вона Твоя донька, значить і моя.
Вперше я побачила, як Павло плаче. Він підхопив мене на руки і міцно поцілував.
– Я завжди знав, що ти найкраща! Дякую тобі! Я так тебе кохаю!
Редакція “Цікаво про” публікує цю історію як іще один доказ того, що не варто міряти всіх однією міркою. Негативний досвід минулого не має визначати наше майбутнє. Звісно, ми робимо собі певні висновки з уроків життя, але кожен випадок, кожна зустріч, кожна подія є унікальними, а тим паче люди, яких ми зустрічаємо. Вчімося довіряти своїм близьким, навіть якщо колись нас зрадили, бо без довіри немає справжньої любові.
Чи змогли б Ви прийняти чужу дитину в свою сім’ю?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
