Нам з дружиною дуже пощастило. Одразу після одруження ми переїхали до просторої двокімнатної квартири, яку купили власними силами.
Прожили там щасливих 10 років. Але коли у нас з’явилася третя дитина, зрозуміли – потрібно шукати собі нове житло.
Підібрали для себе чудову діляночку землі, на якій запланували побудувати просторий будинок, про який ми давно мріяли.
Звісно, грошей нам трохи бракувало, але наші батьки погодилися нам допомогти. На той час батька Маринки вже не було в живих, та й мої батьки вже були старшими людьми, тому ми вирішили: коли поставимо будинок – наші найрідніші житимуть з нами!
– Мамо, тату, теще! Ми тут з дружиною порадилися і вирішили, що так, як ви, нам ніхто й ніколи не допомагав. Тож ви такі ж власники цього будинку, як і ми… Житимемо разом.
Батьки дуже зраділи спершу, подумали, що це таки гарна ідея. Але коли процес будівництва добігав до кінця, Валентина Семенівна чомусь змінила свою думку.
В глибині душі я радів, що теща не житиме з нами, хоча щиро її поважав. Мабуть, це природне почуття…
Я вже почав уявляти собі щасливе життя з коханою дружиною, батьками і дітьми. Але на мене чекала неприємна розмова з Мариною:
– Любий, якщо моя мама не житиме з нами, то й твої батьки не повинні…
– Це ще чому? Вона ж сама відмовилася, її ніхто не змушував.
– Якось несправедливо буде, якщо твої залишаться. Все. Ми більше про це не говоритимемо. Батьки тут не житимуть!
Я знав, що сперечатися мені не варто. Це зовсім безсенсовно.
Я гадки не мав, як це сказати найріднішим, але, на мій подив, вони сприйняли моє прохання дуже спокійно, з розумінням і прийняттям.
Я віддав їм ключі від нашої двохкімнатної квартири і сказав, що вони можуть жити там. То вони ще й дякували мені з усього серця.
Не минуло кількох років, як мій тато помер. Мама не витримала такого тяжкого удару і за кілька місяців теж відійшла в інший світ.
Мені було дуже складно. Совість мучила, що не був із ними поруч в такий відповідальний момент.
Дружина і діти мене, звісно, підтримували, але краще не ставало…
Через півроку Марина заявила, що її мати знову передумала і тепер хоче жити в нашому будинку.
– Ні, цього не буде! – рішуче заявив я.
– А чому це? Що тут такого? – не розуміла дружина.
– Пригадуєш свої слова, які ти казала мені, коли мої батьки хотіли сюди переїхати?
– Ну, може, я й помилялася, але зараз ми можемо усе виправити.
– Нічого вже не виправиш. Мої батьки вже на небі…Надто пізно. Але твоя мати тут не житиме… Все. Крапка.
– Як же мені їй це сказати?
– Ну, в свій час я якось зміг це зробити. І тобі вдасться.
Чи правильно вчинив чоловік?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
