Декілька днів тому зустріла сусідку з шостого поверху. Вона була ще тією кошатницею. Тримала у своїй квартирі чотирьох котів. Завели за це тему.
Я розповіла, що годую свою висловуху британську кішечку кормами. Так сусідка накинулась на мене:
– Ти от витрачаєш гроші на якісь дорогучі корми, а от у мене в селі є багатодітна сім’я, де діти і не знають навіть, що таке м’ясо.
Я знала про кого вона говорить.
Вона хотіла вивести мене на емоції жалю і співпереживання.
Але я ніколи не відчувала співчуття до бідних сімей, які жебракують. І поясню чому.
По-перше, життя у селі має свої переваги. Вони можуть завести господарство, худобу. Але що? Правильно. Для цього потрібно багато працювати. А вони ж хочуть усе й відразу. Але без лишніх затрат енергії.
Легше від усього, звинувачувати людей довкола, які мають щось більше, ніж вони. Державу, яка не сипле їм гроші у кишені, бо вони просто існують.
По-друге, для чого заводити стільки дітей, якщо ви розумієте, що не стягнете їх прогодувати?
Я працюю на двох роботах, щоб мати змогу купити для свого котика смачне якісне м’ясо чи корм, регулярно обстежую його у ветеринара. Я знаю, що таке відповідальність. А вони, вочевидь, ні. Бо не несуть її за дітьми ніяким чином. Як можна дітей годувати усяким непотребом?
Чому б і їм не спробувати пошукати роботу, а не стояти у переході з дітьми і випрошувати гроші у людей?
А якщо я не дам, то я ще й погана! Такі люди звикли до подачок і сприймають їх за належне.
Я не говорю зараз про малозабезпечені сім’ї, де батьки працюють і намагаються забезпечити своїм дітям краще майбутнє. Я готова допомагати тим, хто щось робить, а не просиджує цілими днями штани без діла. Я куплю книгу, одяг, подарунок, тому хто дійсно буде за це вдячний. А ледарям можу тільки порадити іти працювати! Так, дітей шкода. Але, вважаю, що цим питанням повинна займатись служба опіки.
А як ви ставитесь до сімей, які жебракують? Підтримуєте їх?
