На днях я наткнулася на статтю, в якій розповідалося про дівчинку, яку бабуся віддала в дитячий будинок. Спочатку мама відправила доньку на виховання до старенької, але та не могла впоратися зі своїми обов’язками.
Мені стало дуже сумно.
Нам з чоловіком довелося пережити страшне горе. Наш дев’ятнадцятирічний син загинув. Здавалося, що життя ніколи не стане таким, як раніше. Та єдиним променем надії стало усиновлення малюка.
Ми розповіли усім, кому тільки можна про те, що готові взяти дитину з неблагополучної сім’ї чи з важким життєвим становищем. Натомість ми гарантували гідне виховання, любов, турботу та підтримку.
І це спрацювало. Добрі люди розповіли нам про те, що в дитячий будинок потрапила шестирічна дівчинка. Її рідні батьки знущалися з неї. Не дивно, що у дитини були перелякані очі, сповнені смутку.
Ми познайомилися з дівчинкою і вона виявилася доброю та здібною дитиною. Усиновлення – це велика відповідальність, але ми з чоловіком більше не могли жити тільки заради себе.
Роздуми не зайняли багато часу, адже після першої ж зустрічі ми прийняли рішення, що вона має стати частиною нашої сім’ї. Оформлення документів не зайняло багато часу і зовсім скоро дівчинка переїхала до нас.
Адаптаційний період був складним. Дитина боялася мого чоловіка. Вона одразу ховалася, як тільки він до неї наближався.Перші декілька днів їхні контакти були зведені до мінімуму, щоб не завдавати малечі зайвого стресу.
Лише через три місяці дівчинка дозволили обіймати себе і гладити по голові. Згодом вона навіть почала брати чоловіка за руку під час прогулянок.
Якось ми лежали разом в ліжку і донька запитала:
– Мамо, а чому вони так зі мною поводилися? Чому мене віддали в дитячий будинок? Я була нечемною?
І як правильно відповісти на таке запитання? Не хочеться травмувати дитину ще більше і розповідати про те, які її рідні батьки погані люди. Хвалити їх – теж не варіант. Обман не закінчиться нічим хорошим.
Раптом я згадала нещодавно прочитану статтю. Тоді я вирішила придумати казку про те, що лелека ніч дівчинку до нас, але дорогою втомився і вирішив перепочити в дитячому притулку.
Ми з татом знали, що десь на світі є наша донька, тому відправилися на її пошуки.
Зараз Аліна стала дорослою жінкою. Вона працює лікарем у місцевій лікарні. У неї є чоловік та маленький синочок. Ми обожнюємо нашого онука і проводимо з ним багато часу.
Нам з чоловіком пощастило отримати такий подарунок! Ми щасливі, що дівчинка з’явилася в нашому житті і врятувала нас від моральної загибелі.
А які у вас виникли думки після прочитання цієї історії?
