Я п’ять років прожила з Максимом у шлюбі й увесь цей час мріяла про дитину. Я ходила по лікарях, здавала аналізи, лікувалася, жила від однієї надії до іншої.
Найгірше було не навіть це, а те, як мене за це їли вдома. Особливо його мати. Вона відразу зробила мене винною в усьому.
– Це все через тебе, – кричала свекруха. – Я внуків хочу, а ти тільки відмовки шукаєш.
– Це неправда, я теж хочу дитину, – плакала я. – Але я одна нічого не зроблю. Максим навіть обстежитися не хоче.
– На мого сина не смій переводити стрілки, – різко відповідала вона. – З ним усе нормально. Це ти сім’ю нормальну дати не можеш.
Максим теж останнім часом став зовсім чужим. Приходив нервовий, зривався на мені, міг через дрібницю влаштувати скандал. Я намагалася говорити спокійно, а він ніби тільки й чекав приводу.
Одного вечора я сказала:
– Давай підемо разом до лікаря. Ми ж сім’я, треба це пройти разом.
А він як гаркне:
– Набридла ти мені зі своїми проблемами! У мене робота, нерви, а вдома тільки це й чую!
Я тоді стояла посеред кухні й просто мовчала. У нас була спільна квартира в кредит, спільні плани, спільне життя. А він уже говорив так, ніби я йому чужа.
Пам’ятаю той день дуже добре. Я після роботи зайшла в магазин, накупила продуктів, зварила зелений борщ, насмажила пиріжків. Хотіла хоч якось порадувати чоловіка, бо думала, що ще можна врятувати наш шлюб.
На кухні був безлад, бо я не встигла перемити посуд. І от він заходить, навіть не привітався, подивився навколо й каже:
– Що це ти тут усе порозкидала?
Я тільки почала:
– Та я тобі вечерю приготувала…
А він перебив:
– Це вже неважливо. Сідай, я маю дещо сказати.
У мене тоді всередині все похололо. Я сіла, а він спокійно, ніби про погоду, сказав:
– У мене давно є інша жінка. Я її люблю. Подаю на розлучення.
Я навіть не одразу зрозуміла, що почула.
– А як же ми? Наші плани? Дитина? – ледве вимовила я.
Він знизав плечима:
– Не вийшло. Значить, не доля. Але я ще хочу спадкоємця. Просто вже з іншою жінкою.
І пішов. Просто вийшов з квартири, де я стояла біля каструлі з борщем і тарілки з пиріжками, як дурна. Я тоді не плакала кілька хвилин, бо був такий шок, що сліз не було.
А потім почалося ще гірше. Розлучення, поділ майна, образи. Максим і його мати дружно зробили мене винною в розпаді сім’ї. Свекруха навіть заявила, що я не заслуговую на половину квартири.
– Ти й так моєму синові життя зіпсувала, – сказала вона мені в судовому коридорі. – Ще й на квартиру рот відкрила?
Я тоді ледь на ногах стояла. Мені було тридцять, а я почувалася так, ніби життя вже закінчилося. Я перестала вірити і в себе, і в сім’ю, і в те, що можу бути комусь потрібна.
Мама буквально витягувала мене з того стану.
– Тобі всього тридцять, – казала вона. – Не смій ставити на собі хрест.
– Я більше не хочу через це проходити, – відповідала я. – Якщо я не можу народити, навіщо мені комусь ще життя ламати?
Але батьки не відступили. Вони водили мене по лікарях, умовляли лікуватися далі. Я погодилася більше для них, ніж для себе.
Потім у моєму житті з’явився Іван. Я одразу все йому сказала, нічого не приховувала.
– Я не впевнена, що зможу мати дітей, – чесно призналася я. – Якщо тобі потрібна повна сім’я, краще йди зараз.
Він усміхнувся й відповів:
– Мені потрібна ти. А не твої страхи. Не буде дітей – будемо жити для себе. Буде кіт, буде собака, буде життя.
З Іваном усе було інакше. Без криків, без принижень, без цього постійного відчуття, що я винна просто за те, що існую. Ми одружилися, взяли квартиру в кредит, працювали, жили спокійно. А потім у нас народилася донька. А через деякий час – син.
Нещодавно я випадково зустріла на вулиці колишню свекруху. Вона подивилася на мене з тією ж кривою посмішкою й каже:
– Добре виглядаєш. Видно, вдало влаштувалася.
Я не хотіла говорити, але вона сама почала жалітися:
– У Максима вже третя дружина. І дітей досі нема. Уявляєш?
Я мовчала. А вона раптом видала таке, що я мало не зупинилася посеред вулиці:
– Може, вам зійтися знову? Раз у нього ні з ким не виходить.
Я подивилася на неї й сказала:
– Дякую, мені це не потрібно.
Вона ще крикнула мені вслід:
– То хоч скажи, діти в тебе є чи ні?
А я просто пішла далі. Не стала їй говорити, що в мене двоє дітей, люблячий чоловік і нормальна сім’я. Не хотіла ні хвалитися, ні мститися. Хоча, чесно, всередині все кипіло від того, як легко вони колись зробили з мене винну, а тепер раптом виявилося, що проблема була зовсім не в мені.
І от скажіть мені, як би ви вчинили на моєму місці: сказали б колишній свекрусі всю правду в очі чи теж мовчки пішли б далі?
