Я переїхала у мегаполіс і втратила своє щастя. Нічого не приносить мені такої радості, як згадки про рідне село.

Я переїхала у мегаполіс і втратила своє щастя. Нічого не приносить мені такої радості, як згадки про рідне село. Там все було по-справжньому, а тут я в’яну.

Знов повітря наповнене газами з вихлопних. Я йду центральною вулицею вверх через натовп, а дихати немає чим. На дорогах затори, десь в цих заторах стоїть мій чоловік, я побачу його лише ввечері.

Біжу, щоб забрати синочка з садочка. Забрала сама. Вкотре. Йдемо з сином додому. Дивлюсь під ноги та думаю. От йде дитина по асфальту, в закритих кросівках, а як бігала в дитинстві по свіжій росі босоніж. Зараз прийдемо покупаю його у ванній, і пригадую блакитну, чисту річку у своєму селі. Скільки забави біло в ній плавати з однолітками. Я тоді мріяла потравити у велике гарне місто, а зараз хочу назад у тихе затишне село.

Єдине що змушує мене тут залишитися – робота. В селі великого вибору нема. А я хочу дати своїй дитині якісну освіту. Приватний садочок, приватна школа, престижний університет. Ось і немає іншого вибору.

Але я тут в’яну, як квіти на спеці. Я відчуваю постійну втому з самого ранку, серце стукає, перебуваю у якісь тривозі, часто зриваюся вдома. Це щось ненормальне.

Я хочу забути про всі ці черги та переповнені метро. Мені потрібен запах свіжоскошеної трави, потрібен ліс, щоб піти по гриби, я хочу чи великою лопатою відгортати з двору сніг разом з татом.

Я раніше не цінувала цього, а тепер постійно мрію. Уявляю свій власний будинок, далеко за містом.Там пахне хлібом і ялинкою. Там тихо-тихо аж чути, як потріскують дрова у печі. Я сиджу біля вогню, гріюся. Вдома немає ні пилососа, ні телевізора, лише віник і вікно – там все цікавіше, ніж на екрані. надворі зараз хуртовина. Синочок прибіг погрітися, якраз з дітьми катався на санчатах. А пухнасте руде кошеня вже зустрічає його, леститься. Скоро чоловік прийде, дров принесе. Заваримо собі чайок, будемо їсти свіжу випічку і грітися разом. 

Цей ідеальний світ постійно розбивається об думки, як син добиратиметься до школи, як чоловік їздитиме на роботу. Це все існує лише у моїй пам’яті. Любо до того, що родом з дитинства.

Тому я стою ввечері біля вікна багатоповерхівки, син грається. І ми чекаємо нашого тата. Він прийде, подивиться телевізор і ляже спати. Так постійно і так воно й буде. Але я продовжуватиму мріяти.

А де вам комфортніше: в селі чи в місті?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Sofia
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector