Понеділок, 6 ранку. Ще навіть сонце не піднялося, а дорогу освітлювали ліхтарі. Я помалу йшла до автобусної зупинки. Здається, що ноги самі знали дорогу, а я ще дрімала. Здається, що у мене є ще достатньо часу до відправки першого автобуса. Тоді я гостювала у батьків. Вирішила, що рано-раненько сяду на маршрутку та поїду одразу на пари.
На плечах висів портфель з конспектами, а у руці несла гостинці. Мама напекла смачних пиріжків, посмажила котлет, дала консервацію, м’ясо, овочі та не забула про мій улюблений десерт – тортик. Було холодно, під ногами рипав сніг. Залишалося ще декілька кроків до лавки. Зараз присяду й дістану термос, там гарячий чай. Зігріюся.
Підходжу поближче та не можу повірити. Здається, що у мене аж серце завмерло. На лавочці спав хлопчик. Він був одягнений у легеньку курточку, порвані штанці та брудне взуття. Навіть не мав шапочки та рукавиць. І як йому не холодно?
Я не могла просто так його залишити. Маленька дитина замерзає на вокзалі! Боялася налякати малюка, тому почала його легенько гладити по голівці. Він піднявся, але не поспішав відкрити очі. Підібрав ноги до себе. Я чула, як у нього цокотіли зуби.
– Хлопчику, а ти звідки? Що ти взагалі тут робиш?
– Я… я спав. Ось тут, на лавочці.
– А як ти тут опинився? Де твої батьки?
– Вдома. До мами прийшли якісь дорослі дядьки. Вона сказала, щоб я пішов погуляти, бо вона буде з ними сидіти на кухні. Вони щось пили. Ну і дуже кричали, я не міг заснути.
Тоді я все зрозуміла. Стандартна ситуація – прийшли гості випити чарку, а дитина заважає. А вони набагато важливіші за малюка, тому вигнали його геть з дому. У таку годину, ще й не дали нормального одягу!
– Ось, тримай, тут теплий чай. Випий. Обмотаю тебе шарфиком, щоб не замерз. На, ще рукавиці. Вони великі, але допоможуть – сказала я.
Звісно, що того ранку я не поїхала до університету. Почекала, щоб малюк зігрівся. Дала йому свою шапку та рукавиці, хоча самій було зимно. Але для нього нічого не шкода. Ще дістала з сумки пиріжок. Малюк вмить жадібно його проковтнув. Я взяла його за руку та пішла додому.
– Доню, що трапилося? Ти чому тут? Щось забула?
– Ні, мамо. Швидше за все, я щось знайшла – та показую на малюка, який стояв біля мене й тулився до ноги. Соромився, либонь.
– Ой, леле! Проходьте!
Моя мама нагодувала Миколку та покупала у теплій воді. Вирішили, що хлопчик подрімає у моїй кімнаті. Зателефонували до поліції та розповіли про таку неочікувану знахідку.
Через годину до нас постукали. То прибула поліція разом з працівниками дитячого будинку.
– Я знаю його родину. Жахливі люди, алкоголіки. У нього є ще старша сестра, здається, повнолітня. Дякую, що допомогли нам – сказав чоловік у формі та забрав Миколу.
Тоді ми з мамою довго згадували малюка. Ну як він там? Чи його не ображають? Чи гірше – не віддали батькам? Вирішили поїхати до дитячого будинку, про який нам говорили працівники поліції. На порозі нас зустріла привітна літня жінка, вихователька.
– А ви до Миколи? Так, я його пам’ятаю. Хороший малюк. Його забрала старша сестра Олена. Вона просто була закордоном на заробітках. Одразу приїхала до нас, коли дізналася про братика.
Ми попросили адресу дівчини. Купили багато солодощів та іграшок. Олена зустріла нас привітно. Сказала, що зараз орендує невелику квартиру та судиться за права над братиком.
Зараз ми товаришуємо з нею, разом гуляємо з Миколкою. Щовихідних зустрічаємося у парку та кафе. Ось так одного ранку я знайшла хлопчика. Знаю, що його сестра дуже чудова людина та потурбується про нього!
Варто батькам Миколки дати другий шанс? Чи малюкові буде краще з сестрою?
