Пакет із цукерками різко вдарився об моє коліно, коли Христина прочинила двері рівно настільки, щоб було видно її очі — холодні, чужі. На порозі стояв мій подих і запах мокрих дитячих курток із передпокою, а вона навіть не відступила на крок.
— Нам нічого не треба, — сказала тихо, так, ніби відрізала нитку. — Якось самі.
Я ще тримала цей пакет, як дурне виправдання, і не могла зрозуміти: я ж прийшла не воювати. Я прийшла, як завжди — заклеїти щось солодким.
За тиждень до того я закривала валізу на блискавку і сміялась сама до себе, бо нарешті купила ту путівку. Не в кредит, не “потім якось”, а за свої. Довго відкладала, знімала з себе маленькі радощі, щоб один раз поїхати туди, де не дзвенять ложки по каструлях і не розривається телефон на “мамо, виручи”.
Я тільки сказала Христині по телефону:
— Я їду в Карпати. На тиждень.
Вона спочатку видихнула радісно:
— Ой, мамо! Та ти молодець! Ти ж стільки… ну, ти заслужила.
І я вже подумала: от і добре. От і все.
Пауза тривала рівно стільки, щоб я встигла дістати з шухляди шкарпетки “на дорогу”. А потім її голос став іншим — буденним, діловим, як коли вона просить “на хвилинку забігти”.
— Слухай… візьми дітей із собою.
Я навіть не одразу відповіла. Мовчання в трубці стало важким, як мокра ковдра.
— Христин… ти серйозно? — я сказала це так, ніби не чула правильно. — Я ж їду відпочити. Сама.
— Та що там… — вона знизала плечима навіть через телефон було чути. — Вони вже великі. І їм корисно буде. Повітря, гори…
— “Великий” у тебе в перший клас піде, — я сказала сухо. — А мала ще спить із ведмедем. Я там не сяду з кавою жодного ранку.
Тут уже вона не витримала, різко:
— Тобто в садочку ти для чужих дітей могла, а для своїх онуків — шкода?
Мені ніби хтось пальцем втиснув у стару болючу точку. Я мовчки відклала ті шкарпетки назад у валізу, склала рівніше — щоб руки були зайняті.
— Не перекручуй. Я їх люблю. Але я теж людина, — сказала я. — Я хочу тиші.
— Знаєш… — і вона зробила таку паузу, ніби приміряла до мене нове слово, — я думала, ти інша.
— А чому ти сама з ними не поїдеш? — спитала я, і сама здивувалась, як просто це звучить.
— Ти ж знаєш, у нас грошей немає! — вона кинула, наче виправданням можна розбити моє “ні”. — Ігор… він не може світитися.
Ігор у них уже рік “не може”. Не може працювати, не може показатися на очі, не може навіть вийти до магазину. Може тільки сидіти вдома й бути “проблемою”, яку жінки в цій родині якось повинні тягнути. Христина тягне — і за нею автоматично тягну я.
Я зупинилась, притисла телефон до вуха міцніше.
— То нехай Ігор поїде з дітьми, — сказала я рівно. — Ти хоч тиждень поспиш.
У трубці вибухнуло:
— Ти що таке кажеш?! Йому не можна! Ти хочеш, щоб його забрали?!
Мене в цей момент ніби вдарили не її криком, а тим, що вона одразу знайшла, кого рятувати, а мене — ні.
— Я хочу, щоб ти не перекладала все на мене, — сказала я.
— А на кого?! — її голос уже був гострий. — Ти ж бабуся!
— Я бабуся, — відповіла я, — а не безкоштовна няня з проживанням у твоїх проблемах.
Секунда тиші. І ця тиша була не мирною — вона була перед ударом.
— От бачиш яка ти, — промовила Христина повільно, з тією інтонацією, коли людину вже призначили винною. — Егоїстка. Для себе — Карпати, а внукам — нічого.
Я відкрила рот, але слова не відразу вийшли. Я тільки притулилася лобом до шафи, щоб не здатися собі слабкою.
— Я тридцять років жила для тебе, — вимовила я, не підвищуючи голосу. — І ще сім — під твоїх дітей. Мені треба тиждень, Христин. Тиждень.
— Добре, — сказала вона раптом спокійно. Це було гірше за крик. — Їдь. Відпочивай. Тільки потім не дивуйся, що вони тебе не згадають.
— Ти мені зараз… погрожуєш? — я відчула, як у мене похололо під ребрами.
— Я просто роблю висновки, — відповіла вона сухо й скинула виклик.
Я поїхала. Бо якщо я тоді не поїхала б — я б уже нікуди не поїхала ніколи.
В Карпатах було так, як я собі уявляла: ранковий туман, який наче хтось розвішує на схилах, смерековий запах, що заходить у легені й не питає дозволу. На третій день я вперше за довгий час прокинулась не від будильника і не від дзвінка.
Я заварила каву в маленькій чашці, сіла на лавку біля будиночка. Поруч десь хрустіла гілка — то хтось ішов стежкою. І в той же момент у мене в кишені завібрував телефон.
Я схопила його так швидко, ніби від того залежало, чи я маю право тут сидіти.
Повідомлення було від Христини: “Добре доїхала?”
Дві секунди я дивилась на ці три слова. Потім набрала: “Так. Дуже гарно тут. Як діти?”
Відповідь прийшла через кілька годин: “Норм.”
Без фото. Без “мамо”. Без смайлика, який вона інколи ставила, коли хотіла щось попросити.
Щоранку я ловила себе на тому, що тягнуся до телефону ще до кави. І щоразу він мовчав. Тоді я вставала, йшла на прогулянку, слухала воду в гірському потоці — і неначе вчилась ходити без того повідка, яким у мене були її дзвінки.
На п’ятий день я зайшла в маленьку крамничку купити гостинці. Продавчиня щось жартувала, люди обирали варення, магнітики, вовняні шкарпетки. А я стояла біля полиці з цукерками і раптом зрозуміла: я купую не “дітям”, не “онукам”. Я купую право повернутися додому і не отримати в обличчя тишу.
Я взяла пакет із найяскравішими обгортками — ніби кольори могли замінити слова.
Коли повернулась до міста, ще пахло горами від мого шарфа. Я піднялась до їхнього поверху, натиснула дзвінок. З квартири долинув дитячий сміх — короткий, а потім різко стих. Хтось шурхнув капцями. Двері відчинилися — і я побачила Христину.
Не “доню”, не “дівчинку, яку колись тримала за руку”, а дорослу жінку з твердими губами.
— Я гостинці привезла, — сказала я і підняла пакет, як прапор перемир’я. — Дітям… тобі.
Вона не взяла. Подивилась на пакет так, ніби там лежить чужа річ.
— Нам нічого не треба, — повторила. — Якось самі.
— Христин… — я зробила крок вперед, але вона залишилась на місці. — Ну не можна ж так. Через… через тиждень…
Вона повільно вдихнула, і я помітила, як у неї тремтить ніздря — дрібно, майже непомітно. Вона не плакала. Вона трималась.
— Це не через Карпати, мамо, — сказала вона і трохи нахилила голову, як суддя, що оголошує вирок. — Це через те, що ти обрала себе.
З квартири позаду неї хтось тихенько запитав дитячим голосом:
— Мамо, хто там?
Христина не обернулась. І я теж.
Я стояла з пакетом цукерок, і в мене раптом не залишилось слів, які могли б її переконати. Бо справа була не в логіці. Справа була в тому, що моє “ні” стало для них небезпечним — як тріщина в звичній стіні.
Я повільно опустила пакет на підлогу біля порога. Обгортки всередині дзенькнули одна об одну — тихо, майже сором’язливо.
Христина дивилась, як я ставлю його, і не рухалась.
Я розвернулась, пішла вниз сходами, не тримаючись за поручень. На майданчику між поверхами зупинилась, стягнула з шиї той гірський шарф і обережно склала його в сумку, ніби ховала запах, який тут нікому не потрібен.
Двері зверху не грюкнули. Просто тихо клацнув замок.
