Доброго дня. Мене звати Петро Олексійович, нещодавно виповнилося 65 років. Звісно, що вік досить поважний, однак ніколи б не зміг подумати, що саме тоді моє життя зміниться.
У мене є дружина Ірина та дорослий син Микола, у якого вже є своя родина та діти – онуки часто приїздять до нас у гості. Однак, я не відчуваю, що у мене є справжня сім’я. Після того, як Коля переїхав навчатися в інше місто, ми з дружиною немов почали віддалятися один від одного. Кудись зникла та іскра та кохання. Здавалося, що тільки заради сина ми жили разом.
Коли я вийшов на пенсію, то вирішив купити невеличкий будиночок – завжди мріяв про дачу за містом, адже тут свіже повітря, інший ритм та нема виснажливої міської метушні. Але Ірині така ідея не сподобалася й вона всіляко відмовляла від такого кроку. Та я не здавався, тому вже цього літа ми збирали речі та переїхали жити на весь сезон у наш невеличкий будиночок.
Я не міг повірити у те, що моя мрія здійснилася. Щодня я прокидався з радісним настроєм та працював на подвір’ї. Але Ірі не було до вподоби таке життя – вона спала до обіду, майже не виходила на двір та постійно дивилася по телевізору серіали чи гортала журнали. Щоразу, як я просив її про допомогу на городі чи в саду, то жінка знаходила тисячу та одну відмовку, щоб й надалі так ледарювати. То у неї голова болить, то вона себе погано почуває і так день за днем.
Ось вже нещодавно ми були змушені повернутися до міста, адже було досить холодно. Іра не могла натішитися, коли переступила поріг квартири. А я й тижня не протримався – зібрав всі речі та повернувся на дачу. Мені там набагато краще. А жінка немов й забула про моє існування, рідко телефонувала, а про приїзд взагалі мовчу.
Тоді я зустрів Ольгу. Їй 60 років, вона моя сусідка. Спершу я боявся зізнатися у своїх почуттях, однак зрозумів, що у нас це взаємно. Нам добре разом, багато спільних інтересів та хобі, однакові погляди на життя. Але Ірина досі нічого не знає про цю жінку. Я не знаю, що мені вдіяти – хочу розлучитися з нею та жити разом Олею. Та не вистачає мужності признатися у цьому. Щоразу відтягую цю розмову. А як на це відреагує наш син та онуки? Боюся собі уявити – раптом не приймуть мою кохану у родину?
На вашу думку, така мовчанка допоможе чоловікові вирішити ситуацію? А чи вважаєте, що справжнє щире кохання можна зустріти у будь-якому віці?
