Сніг скрипів так голосно, ніби хтось ішов за нею слід у слід. Тамара не озиралася — просто швидше переставляла ноги між могилами, тримаючи гвоздики так міцно, що стебла ламалися в долоні.
Біля їхньої огорожі вона спіткнулася об край замету. На чорному камені лежала біла шапка, а з-під неї визирали… рожеві пелюстки. Штучні. Неначе хтось поквапився й сховав свій слід під нічним снігом.
Тамара різко змахнула сніг рукою. Волога одразу вп’ялася холодом у шкіру. Пелюстки стали видиміші — акуратні, свіжі, без жодної тріщинки від морозу.
Вона притиснула губи. Батьки Кості завжди телефонували. Завжди. «Ми в суботу приїдемо». «Ми поставимо свічку». А тут — тиша. І ці квіти.
Тамара підняла погляд на портрет. Примружені очі, легка ледь-ледь усмішка, ніби він тільки й чекав, щоб вона щось сказала.
— Ну? — прошепотіла вона крізь зуби й поставила свої гвоздики в сніг так, ніби забивала цвях.
Десь позаду знову заскрипіло. Не вітер — кроки. Обережні, невпевнені, чужі.
Тамара обернулася.
Молода жінка стояла за кілька метрів, тримаючи на руках хлопчика в товстому комбінезоні. Дитина важко звисала, як маленький мішечок тепла серед білого холоду. Жінка подивилася на огорожу, потім на портрет і лише тоді — на Тамару.
Вона опустила хлопчика на землю. Той похитнувся й одразу вчепився в материнську руку.
— Це… я була тут учора, — сказала жінка так, ніби штовхала слова через горло. — Квіти… мої.
Тамара не відповіла. Вона тільки трохи підняла підборіддя, як роблять люди, коли не хочуть, щоб у них щось прочитали.
— Я вас бачила раніше, — поспішила додати незнайомка. — Але не підходила. Не хотіла…
— Хто ви? — перебила Тамара. Голос був рівний, аж надто рівний.
Жінка ковтнула. Подивилася на хлопчика, ніби просила його мовчати разом із нею.
— Це звучить огидно… тут. Але я… я була з ним. Не дружина. — Пауза. Вона ніби дочекалася удару й все одно сказала: — Коханка.
Тамара на мить не кліпнула. Здавалося, навіть сніг перестав сипатися з гілок.
— Ви переплутали, — нарешті видихнула вона. — Тут лежить мій чоловік.
— Я не переплутала, — прошепотіла та й провела пальцем по щокі: сльоза вже встигла прокласти блискучу доріжку. — Він… він любив вас. Я це знала. Я не… не змагалася з вами. Я просто… була.
Хлопчик переступив з ноги на ногу й сопнув. Його рукавичка стискала мамину долоню так міцно, що кісточки на її пальцях побіліли.
— А він хто? — Тамара кивнула на дитину, хоча й без того все зрозуміла. Вона сказала це так, ніби називала випадковий предмет.
Жінка глянула на портрет і ледве чутно:
— Його син.
Тамара відчула, як у неї холод піднімається від чобіт до колін — не від снігу. Вона різко видихнула, майже засміялася, але сміх не народився.
— Він… — Тамара нахилила голову, звіряючи в думках роки, місяці, дати. — Це неможливо.
— Я дізналася пізніше, — швидко заговорила жінка, ніби боялася, що її зупинять. — Коли він уже… пішов. Від мене. Я не сказала йому. Не встигла. Не змогла. Не знаю… — вона зірвалася, притисла губи. — Його звати Костя.
Тамара перевела погляд на хлопчика й почала шукати — лінію брів, овал підборіддя, цей примружений погляд. Нічого не знаходила. Або не дозволяла собі знайти.
— Навіщо ви прийшли? — голос Тамари став жорсткішим. — Тут не місце для вистав. У нього є син. Дорослий. Сергій.
Жінка кивнула, наче йшла саме на це.
— Я знаю. Я не прошу… — вона задихнулася, потім різко, наче зірвала пластир: — Я прийшла попросити вас забрати Костю.
Тамара ніби не одразу зрозуміла, що почула. Вона зробила крок назад, наступила на власні гвоздики, і один бутон хруснув під підошвою.
— Перепрошую? — Тамара вимовила це так, як вимовляють «ви в собі?».
— Мені недовго, — відповіла жінка. Слова були короткі, без красивостей. — Коли мене не стане, його заберуть. Я… я не хочу, щоб він туди.
Тамара стиснула щелепи так, що заболів скроневий м’яз.
— Ви прийшли до мене за грошима? — вона зробила ще один крок назад, ніби відступала від бруду. — Вирішили, що я маю вам щось?
— Я не прошу грошей. — Жінка витягла з кишені складений папірець. Рука тремтіла. — Адреса. Якщо ви… якщо ви захочете перевірити. Моя мама… вона з ним. Але вона стара. Вона не витягне.
Тамара дивилася на папірець, як на комаху.
— Ви навіть не уявляєте, що ви щойно зробили, — прошепотіла вона. — Ви прийшли сюди… до нього… і говорите мені це.
Жінка опустила очі.
— Я б на вашому місці… — почала вона й осіклася, бо Тамара різко викинула руку вперед, ніби відштовхувала повітря.
— Ні. Не треба «на моєму місці». — Тамара ковтнула й раптом сказала, надто голосно для кладовища: — Ви, мабуть, раділи, що на тій дорозі був не я.
Слова впали між ними, як камінь. Навіть хлопчик перестав шарудіти ногами.
Жінка здригнулася. Не заперечила. Просто опустила голову так низько, що шапка закрила лоба.
Тамара відчула, як у неї підступає нудота. Вона різко відвернулася від обох і пішла вузькою стежкою, ковтаючи мороз. Позаду ще долинуло:
— Будь ласка… не кидайте його…
Вона не відповіла. Дійшла до машини, грюкнула дверима й увімкнула пічку на максимум. Тепло поповзло по руках, але всередині лишалося порожньо. Їй хотілося затиснути вуха, щоб не чути власних думок.
Папірець з адресою чомусь уже був у її кишені. Вона не пам’ятала, коли взяла його.
Три місяці потому телефон задзвонив у такий час, коли дзвонять тільки з одним.
— Ви Тамара? — спитав незнайомий жіночий голос. — Мене звати Валентина Петрівна. Я бабуся Кості. Маша… померла. Вона залишила ваш номер. Просила знайти вас.
Тамара стояла посеред кухні з чашкою в руці. Чай пролився на пальці, а вона навіть не сіпнулася.
Наступного дня вона приїхала за тією адресою, і її зустріла маленька жінка з паличкою. Квартира пахла вареною картоплею й аптекою. У коридорі стояли чужі черевички — маленькі, брудні від двору.
— Проходьте, — сказала бабуся й одразу витерла очі фартухом, ніби їй було соромно за сльози. — Він у кімнаті.
Тамара зайшла й побачила хлопчика за столом. Він малював — так зосереджено, що навіть не підняв голови. Фломастер скрипів по паперу. На аркуші була машина з величезними колесами, а поруч — маленька фігура з круглою головою.
— Костю, — тихо покликала бабуся й погладила його по волоссю. — До нас прийшли.
Хлопчик підняв очі. Подивився на Тамару коротко, байдуже, як на тітку з поліклініки. І знову опустився в малюнок.
— Якщо можна… заберіть його зараз, — швидко сказала бабуся, наче боялася передумати. — Завтра поминки. Не треба йому бачити людей, плач…
Тамара кивнула, хоча всередині все кричало: «Я приїхала просто подивитися». Вона не сказала цього вголос. Вона взагалі мало говорила того дня.
— Де його речі? — спитала.
Бабуся показала на шафу. Тамара відкрила дверцята й почала складати футболки, шкарпетки, маленькі штани. Руки рухалися механічно, ніби вона збирала валізу в відрядження.
Костя не плакав. Не питав, куди їде. Коли бабуся вже одягнула його й обійняла, він стояв рівно, терпляче, як дорослий, що все вирішив про себе сам.
В машині він сидів тихо й дивився у вікно. Тамара тримала кермо так, що боліли кисті.
Перші тижні були схожі на чужий побут, який нав’язали. Він їв мовчки. Лягав мовчки. Прокидався рано й ходив квартирою, торкаючись речей так, наче перевіряв, чи вони справжні. Тамара оформлювала документи, бігала по кабінетах, а ввечері падала на ліжко й дивилася в стелю.
На роботі вона сказала: «Це син подруги. Тимчасово». Її обіймали, шепотіли: «Ти така добра…» — і від цих слів їй хотілося вийти в туалет і стояти там, поки не закінчиться день.
Одного ранку він спеціально перекинув тарілку з кашею. Не випадково — дивився прямо на неї, доки біла клейка маса повзла по столу й капала на підлогу.
Тамара мовчки взяла ганчірку, витерла. Потім поставила тарілку назад. Він ще раз перекинув — повільніше, з викликом.
Щось у ній клацнуло.
— Досить, — сказала вона. — Одягайся. Я не можу. Відвезу тебе назад.
Вона пішла в кімнату й сіла на диван, схрестивши руки на грудях. Серце билося так, ніби вона бігла. В коридорі було тихо, тільки годинник на стіні цокав, як чужа вимога.
Потім маленькі кроки. Обережні.
Костя підійшов і торкнувся її плеча — не рукою, а кінчиками пальців, ніби боявся обпектися.
— Вибач… мамо, — сказав він так просто, без театру. — Я більше так не буду.
Тамара не одразу вдихнула. Вона дивилася на його пальці на своїй кофтині, на його губи, які трошки тремтіли не від плачу, а від напруги.
Вона повільно опустила руки. Притягнула його до себе різко, ніби злякалася, що він зараз відступить. У неї з очей потекло, і вона не витирала — тільки тримала його, поки він не перестав бути чужим тілом у її обіймах.
Костя відступив на крок і глянув на неї так, як колись дивився Костянтин: трохи примруживши очі, ніби світ занадто яскравий.
Через місяць приїхав Сергій. Високий, змужнілий, з іншим голосом — але ті ж руки, як у батька. Він мовчки поставив сумку в коридорі й довго дивився на хлопчика, що крутив у пальцях машинку.
— Це… він? — тихо запитав Сергій, не дивлячись на матір.
Тамара не сховала очі.
— Так.
Сергій присів навпочіпки.
— Привіт, малий.
І простягнув долоню.
Костя подумав секунду, потім поклав у ту велику долоню свою маленьку руку. Дуже серйозно, по-дорослому.
Навесні Тамара знову прийшла на кладовище. Вітер уже був інший — не різав, а просто дихав прохолодою. Земля темніла під травою, а сніг лишився лише в тіні.
Вона зупинилася біля знайомого каменю. Огорожа була суха, квітів — тільки її. Жодних чужих рожевих пелюсток.
Костя стояв поруч, у новій куртці, й мовчки дивився на портрет.
Тамара нахилилася й поправила стрічку на вінку. Потім вийняла з кишені маленьку машинку й поклала її під камінь — так, щоб колеса торкалися землі.
Хлопчик присів, притиснув машинку пальцем, ніби запускав, і вона ледь-ледь зрушила з місця.
Тамара не сказала ні слова. Просто взяла його за руку — і вони пішли стежкою вниз, залишивши за спиною камінь із примруженими очима.
