Двері в квартиру піддалися тихо, майже як завжди. Але з коридору я одразу вчепилася поглядом у чуже взуття: великі чоловічі черевики, забризкані брудом, поставлені так, ніби господар тут свій.
Я завмерла з рюкзаком на плечі. Репетитор скасував заняття, і я повернулась раніше. Мама мала бути на роботі. У нас вдома в цей час завжди було порожньо й рівно — тільки годинник цокав, і я встигала зробити тест, заварити чай, подивитися на татовий прапорець на полиці.
Зі спальні — тихий шурхіт. Не телевізор. Не праска. Не посуд на кухні. Саме шурхіт, який буває, коли хтось поспіхом натягує на себе щось не на своєму місці.
Я зняла кросівки, але не поставила їх на полицю. Просто лишила, як стояла, і пішла по коридору босими ногами, щоб не скрипіло.
Ручка дверей у спальню була прикрита не до кінця. Я просунула пальці в щілину і відчинила.
Мамин голос урвався на півслові. Вона стояла біля ліжка з розстебнутим ґудзиком на блузці, волосся збите, ніби щойно зняла резинку. А поруч — чоловік, який підвівся різко, ніби його підкинули. Я впізнала його не відразу. Спочатку — по плечах, по руху рук.
— Дядьку Іване?.. — слова в мене вийшли сухі, як крейда.
Його обличчя було розгублене, але не так, як у людини, що помилилась дверима. Він дивився на мене так, ніби зважував: кинутись щось пояснювати чи мовчати.
У мене в голові блиснула картинка: тато. В касці. З тією усмішкою, яку він надсилає з фронту в коротких відео, коли каже: «Доню, вчися, я витримаю, а ти — здаси». І я, зошити, тести, місто, університет, гуртожиток… Весь той місточок у майбутнє, який тримався на одному слові «ми».
Я зробила крок у кімнату. Потім ще один.
— Це… це що таке? — голос у мене зірвався. — Тато там… а ви тут?
Мама різко поправила блузку, ніби застібання ґудзиків могло застібнути назад і те, що я вже побачила. Її очі спалахнули — не соромом. Злістю.
— Ти чого прийшла? — сказала вона, як завжди, коли я приносила додому «дев’ятку» замість «десятки». Ніби винна я. — Тобі ж на заняття.
— Скасували, — відповіла я і раптом відчула, як у мене тремтять пальці. — Мамо… ти ж казала, що на роботі.
Дядько Іван ступив убік, потягнувся до куртки, що висіла на стільці, і раптом застиг. Як дитина, яку застали за чужими цукерками. Тільки це була не цукерка.
— Я… я зайшов на хвилину, — пробурмотів він і ковтнув.
— На хвилину? — я навіть усміхнулася, але це була не усмішка. — У татовій спальні? На татовому ліжку?
Мама різко пішла до мене, ніби хотіла виштовхнути з кімнати сам факт моєї присутності. Вона взяла мене за лікоть — сильно, так, що шкіра одразу стала гарячою.
— Не влаштовуй сцен, — прошипіла. — Ти нічого не розумієш.
Я вирвала руку.
— Не розумію?! — я підняла голос, і мені стало байдуже, що сусіди можуть чути. — Тато з першого дня… Він там! Він нас захищає! А ти… ти з його братом?!
Дядько Іван опустив голову й почав швидко застібати куртку, ніби кожен ґудзик — це шанс втекти. Він не дивився ні на мене, ні на маму. Він дивився в підлогу. А потім, ледь чутно:
— Я піду.
— Стій! — зірвалося в мене. — Стій і скажи мені в очі! Як ти потім руку татові подаси? Як? Ти ж з ним рос… ти ж…
Він підняв погляд. Очі в нього були червоні, але не від сліз — від злості або від безсоння.
— Не тобі мене судити, — сказав він тихо. — Ти не знаєш, що у вас було.
Він пройшов повз мене в коридор, зачепив плечем вішак, той дзенькнув. Я побігла за ним, і в дверях він на секунду затримався, ніби хотів щось додати. Але тільки втягнув повітря і вийшов. Ледь чути клацнув замок.
У квартирі стало так тихо, що я почула, як у мене стукає серце.
Мама повернулась у спальню, взяла зі столика телефон, наче зброю, і, не дивлячись на мене, сказала:
— Не смій дзвонити батькові.
— Ти вже й так все зробила, — у мене з рота виходили слова, яких я сама від себе не чекала. — Ти вже… сміливіша за всіх.
Вона різко повернулася.
— Твій тато не такий святий, як ти його намалювала, — сказала вона голосно, чітко, наче давно тренувалась. — Ти мала. Ти живеш у своїх підручниках і його відео. Ти не бачила, як буває по-справжньому.
— Ніяка я не мала! — я відчула, як в очах пече, але сльози не текли, ніби організм не встиг. — Якщо ти маєш що сказати — скажи зараз. Тут. Не ховайся за «ти не знаєш».
Мама підійшла ближче, й мені здалося, що вона зараз вдарить. Вона не вдарила. Вона просто зробила крок упритул і сказала так, що я відчула її подих:
— Ти хочеш зруйнувати йому голову, коли він там? Хочеш, щоб він про це думав в окопі? Щоб він не дивився, куди ступає? Ти цього хочеш?
Я відступила. Не від її аргументу — від того, як холодно це прозвучало. Ніби тато — не людина, а функція. Ніби фронт — це інструмент, щоб прикритися.
Я пішла в свою кімнату, зачинила двері й притиснулась спиною. Рюкзак сповз на підлогу. Пальці самі потягнулися до телефону — і одразу ж відсмикнулися.
Татів чат був угорі. Його останнє повідомлення: «Як підготовка? Не нервуй. Я поруч, навіть коли далеко».
Я набрала: «Тату, ти можеш говорити?» — і стерла. Написала: «Тату, нам треба поговорити» — і теж стерла.
За стіною мама ходила по квартирі, грюкала шухлядами, відчиняла й зачиняла дверцята. Ніби прибирала сліди не в кімнаті — в повітрі. Кілька разів зупинялась біля моїх дверей. Я бачила її тінь під щілиною. Вона не заходила.
Я відкрила зошит з підготовкою до іспиту. Сторінка була списана формулами і датами. Я дивилася на них довго, поки вони не стали просто чорними рисками.
Вночі я вийшла на кухню. Світла не вмикала. Пила воду прямо з чашки, яку лишила на столі ще зранку. На підвіконні лежала татові листівки, які мама колись берегла — під склом, як ікони. Тепер вони були посунуті, ніби заважали.
Я взяла одну листівку пальцями й перевернула. На звороті — його почерк: «Моїм дівчатам. Бережіть одне одного».
Я стояла так, доки не почула, як мама в коридорі вмикає світло. Вона не сказала ні слова. Просто пройшла повз мене до чайника, налляла собі води, випила, дивлячись у стіну.
— Ти йдеш завтра на пробний? — запитала вона рівним голосом, як ніби день не тріснув навпіл.
Я мовчки кивнула.
Вона поставила склянку в мийку. Не помила. Залишила, як є.
Я повернулась у свою кімнату, дістала з шухляди прозорий файлик з документами для вступу. Поклала туди ще одну річ — маленький татовий жетон, який він колись дав мені «на щастя», коли я їхала на олімпіаду. Я носила його в рюкзаку, але зараз чомусь захотілося, щоб він лежав рівно, як доказ.
Потім відчинила шафу й витягла дорожню сумку, яку ми діставали лише на літо.
Я застібнула блискавку так тихо, як змогла.
І вже в темряві, не вмикаючи екран, поклала телефон на подушку поруч — ніби місце для тата в цій кімнаті ще трималося.
