— Та скільки можна?! Щодня до мене! — свекруха вистрілила цими словами так голосно, що здригнулась навіть дитина в колясці.
Я зупинилась посеред вулиці, з пакетом у руці, і відчула, як на нас дивляться сусіди через паркани. Донька потягнулася до бабусі, а та зробила вигляд, що не бачить.
У неї завжди так: у двір — можна, у хату — ні. Чай — на пеньочку під яблунею, як для чужих. І ще й мої цукерки відкриває, ніби це її.
А тепер вона кричить про “совість” і “годувати-поїти”, ніби я ходжу по милостиню. Я мовчу, бо кожне слово може обернутись ганьбою для мами й батька, які й так тягнуть на собі чужі “свати ж, не відмовиш”. Продовження тут 👇👇👇
Коляска глухо підстрибнула на ямі, і донька зойкнула. Я підтягнула ковдру й прискорила крок — у хвіртці навпроти вже стояла Галина Іллівна, спершись ліктями на перекладину, ніби чекала не нас, а того, хто щось винен.
— Ну? — кинула вона, не відчиняючи. Погляд ковзнув по пакетику з цукерками, по моїх руках, по колясці — і зупинився на моєму обличчі так, ніби я прийшла не в гості, а просити.
Я натиснула на хвіртку сама. Вона відступила рівно на крок — не більше. У двір ми зайшли, але до хати — ні. Сад був акуратний, тінь під яблунею холодна, пеньок під парканом — як призначене місце для таких, як я: «приїхала, посиділа і пішла».
— Ух ти, яка вже… — сказала я, нахилившись до доньки. Та потягнула ручку до бабусі.
Галина Іллівна зробила вигляд, що не бачить тієї ручки. Розвернулась, принесла чашки, поставила на пеньок і… відкрила мій пакетик.
— О, це добре, — промовила так, ніби сама купила. — З чаєм підуть.
Цукерки хрустіли об фантики голосніше, ніж мала б звучати тиша між нами. Донька сопіла й крутила головою, ловлячи поглядом усе нове — кущі, песика, хвіртку. Я чекала хоча б одного руху: нахилитися, погладити, взяти на руки. Галина Іллівна ж тримала чашку обома руками й дивилась повз нас — на вулицю.
— То як ви? — спитала я, щоб не сидіти каменем.
— Та як… — відрізала вона. — Живемо.
І знову пауза. Я відчула, як у мене зводить щелепу від того, що доводиться тягнути розмову, як лямку з мокрим відром.
Коли донька почала вередувати, я підвелася, підтягнула коляску ближче до воріт.
— Добре, ми підемо. Дякую за чай, — сказала я так рівно, як могла.
— Та я вас у хату й не збиралась пускати, — швидко відказала вона, ніби випереджаючи моє «до побачення». — Я там… трую. Тарганів. Нащо вам тим дихати? Дитина ж.
І випровадила нас так поспішно, наче таргани могли вискочити слідом за нами на двір.
***
У батьків того ж вечора пахло свіжим молоком і землею. Мама знімала з плити каструлю, тато мив відра після корови. У дворі рохкали свині, кури поважно ходили, як господині.
— Мам, та кинь ти хоч частину… — я сказала це між тим, як підкладала доньці подушку. — Ти ж спини не відчуваєш.
Мама лише махнула рукою, навіть не обернувшись.
— Молоді ви. Вам треба. А сватам… як відмовиш? Не чужі ж.
Тато мовчки витер руки об рушник. Від того його мовчання мені стало ще гірше: він ніби згоден, але слова не допоможуть — відра ж ніхто за нього не понесе.
А через день я потягла сапу на город, бо так воно заведено: приїхала — помагай. Земля вже тепла, грудочки розсипаються, піт на лобі — і в цьому є якийсь спокій. Ти робиш, і воно видно. Тут ніхто не сидить на пеньочку для годиться.
***
Вчора мене покликала однокласниця — на чай, просто поговорити. Її двір — через кілька хат від свекрухи. Я знову штовхала коляску тією ж вулицею, і серце в мені сіпнулося, коли побачила Галину Іллівну на подвір’ї. Вона наче чатувала. Побачила — і підняла голос так, щоб почула не лише я, а й сусідка через дорогу.
— Та скільки можна?! — вистрілила вона словами, як з рогатки. — Щодня до мене! Чим я вас маю годувати-поїти? Совість треба мати!
Донька здригнулась у колясці від різкого тону. Я зупинилась. Не злякалась — просто втомилась тікати очима в землю.
— Ми не до вас, — відповіла я спокійно, навіть занадто спокійно. — Ми до Люди йдемо. Не хвилюйтесь.
Вона на секунду застигла, ніби хтось підрізав їй голос. А потім — різко розвернулась і майже бігом пішла в хату. Двері грюкнули так, що на хвіртці здригнулась клямка.
Люда в себе на кухні відразу все зрозуміла без слів: тільки глянула на мене й мовчки поставила ще одну чашку.
— Чула… — сказала тихо. — Не звертай. Вона така.
Я ковтнула чай — і відчула, що мені цей ковток у горло не йде. Бо «вона така» — це ніби виправдання, а я вже не хотіла нікого виправдовувати.
***
Увечері ми з мамою якраз розкладали по банках сир, коли у хвіртку гучно постукали. Не «тук-тук», а так, як стукають ті, хто вважає, що має право.
Мама витерла руки об фартух і пішла. Я вийшла слідом — не ховатися ж у хаті.
Галина Іллівна стояла на порозі рівно, наче прийшла не просити, а нагадувати про борг.
— Свахо, — заговорила солодко, аж неприродно, — свято ж скоро. А ви що… нічого не несете. Нам же готуватися треба. Як ми маємо?
Мама розгублено усміхнулась, ніби її спіймали на чомусь неправильному.
— Та… ми ж… — почала вона.
Я зробила крок вперед. Навіть не думала. Просто тіло саме вийшло, як виходять, коли дим у хаті.
— А як в гості — то на пеньочку й додому, бо «труїте», — сказала я. — Як дитину побачити — то «не до хати». А як «несіть» — то одразу свято й треба?
Галина Іллівна моргнула швидко-швидко, ніби в очі щось попало.
— Та ти… ти що собі дозволяєш? — голос піднявся на октаву. — Я ж по-людськи! Я ж…
— По-людськи? — я не кричала, але слова лягали твердо, як камінці. — Ви хоч раз «дякую» сказали? Хоч раз мамі моїй в очі? Ви ж здорові. У вас руки. Ноги. Заведіть курей, посадіть город, зробіть хоч щось. Чого ви вимагаєте, ніби вам мають приносити?
Мама тихо охнула й стиснула край фартуха так, що кісточки побіліли.
Галина Іллівна почала говорити одночасно й руками махати — то до неба, то на нас, то на хвіртку. Слова сипались, як горох по блясі: «невістка», «виховання», «я так і знала», «оце подяка». Вона навіть зробила крок у двір, ніби хотіла взяти своє силою — не продукти, так перемогу.
Я не відступила. Просто стояла.
Тато вийшов з-за хати, повільно. Став збоку, мовчки. Не сказав ні слова — але його присутність зробила двір тіснішим.
Галина Іллівна раптом замовкла, ковтнула повітря, ніби поперхнулась власним обуренням. Повернулась на п’яті, схопила хвіртку так, що вона дзенькнула металом, і вийшла на вулицю.
— Ще пожалієте! — кинула вже через плече.
Мама лишилась стояти на порозі, маленька в тому світлі, що падало з хати.
— Доню… — почала вона тихо, ніби боялася, що сусіди почують. — Не треба було так.
Я нічого не відповіла. Підійшла до столу під навісом, взяла ту банку зі сметаною, яку мама вже відставила «на сватів», і повільно поставила назад у холодильник.
Потім закрила дверцята — і клацання замка прозвучало голосніше, ніж її крики за хвірткою.
