У моєї донечки Олі зараз такий період, коли вона вимагає від всіх максимальної уваги. Вона любить повзати за мною всюди, постійно хоче сидіти в мене на руках, в ванну я без неї сходити не можу теж. Коли її дідусь побачив ситуацію, де Оля почала мене смикати за халат, він мені строго промовив:
– Не варто робити все, що хоче твоя донька. Виховання повинне бути строге. Звикне, а потім вилізе тобі на голову. Я вирішила промовчати, але Олю взяла на руки. Дідусь щось сказав собі під ніс, махнув рукою та змирився. А потім я зловила себе на думці: чи все я правильно роблю, чи варто мені продовжувати її жаліти, гладити, брати на ручки, заспокоювати?
З однієї сторони – думаю, що так. Але я не можу з собою нічого вдіяти – в мені вже давно живе страз, що дочка потім буде відчувати себе непотрібною. Як я.
Я взагалі не знаю своїх батьків, моя мама дуже рано померла, тата немає. Звичайно, я щиро вдячна своїм теперішнім батькам, що вони мене взяли. Виявилося, що я їхня якась троюрідна племінниця.
Жити було дуже складно, оскільки мій прийомний батько безпробудно пив, а мама працювала дуже тяжко на заводі. Крім мене, в сім’ї було ще двоє дітей. Мама за нами особливо ретельно ніколи не доглядала, не пестила. Я її щиро люблю і все життя буду продовжувати за неї молитися.
Але чомусь з раннього дитинства у мене збереглося відчуття, що я нікому не потрібна. Зараз у мене вже своя власна сім’я, чоловік – який мене підтримує та оберігає. Але ось це дитяче відчуття, напевне зі мною залишиться на довгі роки.
По мені не видно, що мене щось турбує – я завжди усміхнена та товариська. Мій тато мені інколи повторює: “Ти чого так довго грудьми дитину годуєш? Привчай її до самостійності. Нічого з нею не трапиться, ось ти виросла і все з тобою добре”.
Гаразд, добре…
Тату, ти просто не усвідомлював того, що я майже кожної ночі ревіла, коли ви мені розповіли про те, що я прийомна. Коли мама після чергової зміни на заводі, зривалася на мене і говорила: “Збирай всі свої речі і їдь жити в дитячий будинок”. Як я в дитинстві писала собі невеличкі казочки, де головною героїнею була я – у якої був великий замок, де мене всі люблять.
Зі мною було дуже легко познайомитися та втертися в довіру, вистачало лише сказати мені, що я хороша. В стосунках я зі всіх сил колись намагалася отримати всю любов партнера, якої мені завжди не вистачало. Як я боялася завершити свої токсичні стосунки, оскільки боялася залишитися одною, нікому не потрібною на цьому світі.
Ти, тату, не усвідомлюєш того, що я не навчилася правильно розмовляти зі своєю донечкою тому, що зі мною свого часу, теж ніхто не намагався розмовляти. У моїй дитячій медичній карточці є запис: “груба затримка розвитку”. До 2,5 років, я взагалі толком не могла вимовити слова, у мене була вкрай нестабільна психіка, я не могла виконувати простих завдань.
Я рада, що після всього, що я пережила, у мене прокинувся материнський інстинкт. Тепер мені хочеться віддавати своїй донечці всю свою любов. Так, можливо я занадто багато її балую, але поки, по-інакшому не вмію!
Як ви вважаєте, чи правильно вчиняє жінка?
