Нещодавно мій батько вирішив вдруге стати щасливим чоловіком. Скучив за сімейним життям, напевне. Тому одружився вдруге. Не те щоб я була проти, але той шлюб віддалив татка від мене. А ми з ним таке пройшли…
Хоча ні, сказати “віддалив” – не сказати нічого. Він зовсім викреслив мене і власну онуку зі своєї реальності. Нас для нього більше не існує. Ми, як виявилося, були потрібні тільки для того, аби залікувати рани минулого. Далі ж цілком здоровий чоловік взявся за нову сім’ю. А нас у минуле. Як непотріб якийсь.
А я? А в мене що? А в мене крім нього і дитини нікого більше й не було.
Та, на якій все трималося, себто моя мама, померла давно. Коли я тільки школу закінчила.
Тоді я рідко бувала вдома, бо поїхала до іншого міста на навчання. Коли матері не стало, я з’являлася вдома частіше. Кидала все, щоб побути з батьком і полегшити біль утрати. Батька тоді й справді сильно підкосила смерть жінки. Я майже завжди була з ним: на вихідних, на свята, постійно, як мені тільки випадала така нагода.
Навіть на риболовлю, яку так не люблю, ходила з ним, щоб йому стало краще.
А потім я виросла. Прийшов час і власне життя влаштовувати. Я вийшла заміж. Але тато зі мною розлучатися не хотів, тому наполіг, аби ми переїхали до нього. Я знала, що йому так краще. Це мало піти йому на користь. Та й нам жити особливо не було де. Так ми до нього й переїхали.
Згодом у мене народилася донька. Дідусь дуже зрадів.
Зате з чоловіком у нас все тільки розвалювалося. Нам стало важко знаходити спільну мову. Постійно сварилися і звинувачували одне одного у всіх смертних гріхах. Так минув рік і ми вирішили розійтися. Подумали, що так буде краще передусім для доньки. Їй потрібен був спокій і здоровий клімат у сім’ї.
Перед цим чоловік наполягав на переїзді. Це також стало причиною сварки. Я не могла покинути батька. А він цього розуміти не хотів.
До слова, нам разом жилося непогано. Тато ніколи не ліз у наші справи, не вказував, не повчав. Тільки допомагав, чим міг, і цікавився, як у нас справи. Ото і все. Чому моєму коханому не сиділося, не знаю. Та й на які гроші він хотів орендувати жило, я також збагнути не могла.
Зате мого Павла присутність батька гнітила. Він казав, що на його фоні не почувається чоловіком. Але, думаю, не мій тато так впливав на це, а ледачий і байдужий спосіб життя мого обранця.
Не втручався у наші справи тато навіть тоді, коли ми на розлучення подавали. Тільки сказав мені, що все буде гаразд.
Так минув рік. Тепер ми жили тільки утрьох. Донька пішла в садочок, а ми з батьком – на роботу.
Напевне, пережите горе і розбрат у моїй сім’ї вплинули на здоров’я чоловіка.
Довелося одного разу навіть швидку викликати.
Саме в лікарні мій батько й зустрів Марію. Вона була медсестрою. Як я дізналася згодом, ні дітей, ні чоловіка у неї не було. Самотня жіночка.
Може, на це й купився мій тато. Але у них дуже швидко закрутився роман.
Ні, я проти нічого не мала. Давно йому слід було відволіктися на когось. І йому добре, і мені трохи легше. Навіть Марія мені спочатку дуже сподобалась.
Татка такі любовні пригоди тільки омолодили. Він нарешті ожив і пожвавішав. Сходив на побачення, купив новий костюм, навіть, здається, помолодшав.
А потім вони з’їхалися.
Свою квартиру батько залишив мені з донькою. Спочатку було навіть ніяково бути єдиною господинею в домі.
Потім я дізналася, що батько надумав женитися. Вони надіслали мені запрошення на заручини. Я не піти просто не могла. Таке щастя. Нарешті й батькові добре.
На весіллі я зустрілася із сім’єю Марії. Вони мене чомусь не прийняли за свою. Ставилися до мене так холодно. Втім, я старалася їм догодити. Але тим було цілком байдуже. Тоді я втомилася. Припинила той цирк. Раптом у них горе якесь, а тут я зі своїми жартами і розмовами.
З іншого ж боку все пройшло чудово. На весіллі було вдосталь їжі, музики, випивки, танців і гостей – усе, як і має бути. Вкінці я навіть розплакалась від щастя за батька.
Я віддала молодятам дарунок і, взявши на руки втомлену доню, посновигала додому.
І саме ті заручини стали точкою, після якої все покотилося у прірву.
У тата тепер було повно справ та клопотів. Зі мною та онучкою він майже не бачився. Часу не було.
А потім я отримала фото, на яких мій батько з Мариною відпочивали. Дізналася, що вони майже постійно кудись їздять: на шашлики, на море, на прогулянку…Нас із донькою ніхто нікуди не кликав. На нас у них не було часу, як казав мені батько. Було дуже прикро.
Відтоді батько був у нас в гостях тільки кілька разів. Та й заходив просто, щоб забрати якісь речі. Навіть не питав, як ми, як у нас справи… Байдуже йому до нас стало.
Не прийшов тато і на мій день народження. Не пощастило й онуці. Зате з дружиною на відпочинок їздив завжди.
Я з батьком намагалася контактувати постійно: дзвонила, писала, намагалася зустрітися. Але якби ще й з того боку було таке ж бажання мене побачити…
Нещодавно на один із дзвінків мені відповіла Марія.
Я запитала, де тато. Вона відповіла, що він не може поговорити зі мною, бо спить. Відпочиває. Турбувати його вона не збиралася. І взагалі сказала не нав’язуватися батькові. Мовляв, вони від мене вже втомилися. Особливо від моїх спроб поспілкуватися з ними.
– Будь людиною і перестань нам дзвонити. Якщо батько захоче, то сам прийде або подзвонить.
Виявилося, що замість уваги чоловік залишив мені дачу і квартиру. Цього мені мало вистачити.
Ясна річ, що та розмова мене сильно засмутила. Втім, впертість брала гору. Я знала, що заляжу на дно, якщо про це мене попросить сам батько. А слухати слова Марії я не бажала. Мало що вона може говорити.
Знайшла можливість.
Поговорила.
Розчарувалася ще більше.
Він сказав мені те саме. Тато віддав майно мені, тим самим відкупившись від мене з онукою. Правда, оформляти нічого не став, бо сказав, що не знає, як усе може повернутися. Але раптом що, то все одно спадщина належиться тільки мені.
Зараз він живе винятково для себе. Каже, що заслужив.
Мені ж у цей час пригадалася вся моя юність. Я тоді також хотіла жити для себе, але присвятила її батькові. А тепер він зі мною ось так. Я ж думала, що ми сім’я.
Неймовірно прикро.
Чула, що у батька зараз все чудово. А я, як і обіцяла, більше не дзвоню і не пишу йому. Якось так…
Чи вважаєте Ви, що батько щось винен доньці?
Чи має він право на особисте життя без її участі?
Але чи є це вагомою причиною, щоб забути про власну сім’ю?
