Я сама не вірила, що свекруха зробить таке прямо на нашому весіллі.
Ми з Віктором зустрічалися два роки. Він казав, що мама просто "така людина" – різка, з характером. Я намагалася її зрозуміти. Але вона з першого дня дала зрозуміти: я для неї – чужа.
Коли Вітя зробив мені пропозицію, Олеся Ігорівна влаштувала йому справжній скандал.
– Ця дівчина тобі не пара! – кричала вона. – Подивися на неї! Вона ж нічого не вміє! Ти хочеш загубити своє життя?
Він приходив до мене після таких розмов – мовчазний, втомлений. Одного разу сів поруч і просто сказав:
– Пробач її. Вона колись звикне.
Я кивала. Але всередині вже розуміла: вона не звикне.
За два тижні до весілля Олеся Ігорівна раптово заспокоїлась. Сказала, що більше не проти.
– Ну що ж, нехай буде по-твоєму, – кинула вона синові. – Тільки потім не кажи, що я не попереджала.
Я одразу відчула щось не те. Сказала Вікторові:
– Вітю, вона щось задумала. Так раптово не здаються.
– Та ти що, – відмахнувся він. – Просто змирилася. Все буде гаразд.
Я промовчала. Але тривога нікуди не ділась.
День весілля почався гарно. ЗАГС, гості, сміх, квіти. Олеся Ігорівна навіть усміхалася – але якось так, що мені ставало не по собі від тієї посмішки.
На вході в кафе вона вийшла нам назустріч із подругами і великим короваєм у руках.
– За давнім звичаєм! – урочисто оголосила вона. – Молодята мають скуштувати хліб. Хто більше відкусить – той і голова в сім'ї!
Вітя усміхнувся і кивнув мені. Ми відкусили. Я відчула якийсь дивний, трохи гіркуватий присмак, але вирішила не думати про це.
Олеся Ігорівна дивилася на нас із задоволеною посмішкою.
Десь через пів години після початку бенкету мені стало зле. Я тихо вийшла в туалет. За мною – Вітя. Нас обох нудило, болів живіт. Ми ледь стояли на ногах.
Гості хвилювалися. А Олеся Ігорівна спокійно сиділа за столом і пила коктейль.
Коли хтось запитав її, що відбувається, вона знизала плечима:
– Мабуть, переїли. Молодь зараз така.
Їжу ще навіть не подавали. Бенкет тільки почався.
Я вийшла до столу – бліда, ледь жива. І тут мене наздогнала думка: хліб. Той дивний присмак.
– Вікторе, – тихо сказала я. – Нам треба перевірити той коровай.
Він насупився. Підійшов до матері.
– Мамо, скажи чесно. Цей хліб – він нормальний був?
Вона скривилась і пирхнула:
– Звісно нормальний! Я сама пекла! Як ти можеш таке питати?!
Але руки смикали край сукні. Голос тремтів.
– Тоді з'їжте шматочок самі, – сказала я спокійно і подала їй хліб.
Вона побіліла.
– Ой, ну що ви всі такі підозрілі! – вигукнула вона і засміялась. – Краще музику вмикайте, танцюємо!
Ніхто не рухнувся з місця.
Вітя понюхав хліб і подивився на матір.
– Мамо. Що ти додала?
Вона мовчала. Потім опустила голову.
– Я… хотіла тільки трохи провчити вас, – пробурмотіла вона. – Щоб ви зрозуміли, що не готові…
– Провчити?! – Вітя схопився за живіт і майже закричав. – Я тобі цього ніколи не пробачу! – І побіг у туалет.
Я більше не стримувалась.
– Ви хотіли зіпсувати наше весілля. І у вас вийшло, – сказала я і заплакала.
Гості почали розходитися. Хтось мовчки брав пальто, хтось качав головою. Олеся Ігорівна стояла посеред залу і намагалась щось казати – але її вже ніхто не слухав.
Той вечір ми з Вітею провели вдома, у ліжку. Наступного дня відсвяткували весілля вдруге – тихо, лише найближчі. Їжу роздали сусідам, щоб не пропала.
Олеся Ігорівна більше не з'являлась. Вона й сама розуміла, що переступила межу, за якою назад дороги немає.
Вітя досі не може їй подзвонити. А я досі думаю: як людина може ненавидіти невістку настільки, щоб отруїти рідного сина на його весіллі?
Як би ви вчинили на місці Віктора після такого?
