Двері під’їзду навіть не встигли зачинитися, як у домофон хтось натис так, ніби гасив пожежу. Вова з чашкою чаю зупинився посеред коридору, а я в ліжку підскочила від різкого дзвінка телефону — Данилко в мене на руках здригнувся і закректав.
— Не бери… — прошепотів Вова, але екран уже світився: «Ольга Матвіївна».
Я натисла «прийняти», бо після пологів у мене було одне правило: якщо щось може вибухнути — воно вибухне саме, краще бачити це в очі.
— Аню! Де ви?! — голос свекрухи різав, як кришка банки. — Ми під пологовим! Стоїмо, чекаємо! Тут люди, квіти, фотограф… А нам кажуть, що ви ВЧОРА виписалися!
Я ковтнула, щоб не закашлятися. Данилко знову смикнувся, наче відчув мою напругу.
— Так, вчора. Ми вдома, — сказала я тихо. — Я ж просила: без цього всього.
На тому кінці зависла пауза. Десь далеко хтось засміявся — ніби не до нас, але мені в вухах задзвеніло.
— Ти… — свекруха наче шукала слово, яке вдарить болючіше. — Ти вирішила мене виставити дурепою? При всіх?
У коридорі знову натиснули домофон. Раз. Два. Третій — і короткий, упевнений дзвінок у двері, як у себе вдома.
Я вперше за ранок подивилась на Вову. Він стояв з чайною ложкою в руці, ніби забув, навіщо вона. Потім поставив чашку на тумбу так обережно, наче боявся розбудити цілий будинок.
— Мамо, — вимовив він без телефону, просто в простір, — ми вдома.
Він кивнув на мій телефон: мовляв, давай, говори. А сам пішов до дверей — не відкривати, а стати біля них. Як щит.
***
Коли я носила Данилка, у лікарні мені ставили крапельниці так часто, що руки були в синцях. Я пам’ятаю холодні простирадла і металевий запах коридору. Пам’ятаю, як мама приносила бульйон у банці, а я дивилась на нього й думала: як його можна їсти, якщо всередині все крутить?
Останні тижні я майже не вставала. Не тому, що лінувалася — просто тіло не слухалось. Я шепотіла в темряві одне-єдине: «Хай буде живий. Хай буде здоровий». Усі інші бажання — як непотрібні речі, відкладені в комору.
Пологи прийшли не як «щаслива мить», а як провалля. Операційна лампа сліпила, а голос лікаря звучав, ніби з-під води. Потім — наркоз. І довге повернення, коли ти ще тут, але не можеш підняти руки, щоб поправити ковдру.
Коли мене перевели в палату, мама по черзі з Вовою заходили, приносили малого, підкладали подушку, допомагали мені сісти. Я пам’ятаю, як хотіла в душ — і не могла зробити три кроки. Я пам’ятаю, як просила: «Покладіть його ближче, я боюсь, що впаде», — і моя мама мовчки підтягувала ліжечко.
Тому коли почалася розмова про виписку, я сказала одразу: без натовпу. Без кафе. Без «феєрверків» і чужих обіймів.
— Хай прийдуть тільки куми і бабусі з дідусями, — прошепотіла я Вові. — П’ять хвилин, фото — і додому. Мені… мені не до свята.
Він поцілував мене в лоб, а потім тихо, так, щоб не почули в коридорі лікарні, сказав:
— Добре. Як ти скажеш.
Я тоді вперше за довгий час відчула, що можу видихнути.
***
Свекруха видихати не вміла.
— Як це «без свята»? — сказала вона, коли Вова подзвонив їй. Я чула її голос навіть через динамік — гучний, господарський. — Дитина народилась! Це ж не картоплю викопали. Це подія! Це ПЕРШИЙ онук!
— Мамо, Аня важко переносить… — почав Вова.
— А що, хтось помер? — перебила Ольга Матвіївна. — Люди як люди: народжують — і святкують. Не видумуйте. Я вже дивилась ресторан. Там зал нормальний, музика, стіл…
Я лежала на боці і стискала край ковдри. У мене не було сил сперечатися. Але я відчула, як всередині піднімається щось гаряче, нестерпне: не від злості — від безпорадності.
— Ольго Матвіївно, — сказала я тоді, вперше підключившись. Голос був хрипкий. — Я не зможу. У мене болить. Я… я просто не прийду.
— Ти просто не хочеш, — відрізала вона. — Знаю я ці «болить». У нас в родині жінки сильні. І ти будь сильна, як за Шевчуків заміж вийшла.
Вона так це вимовила — «за Шевчуків», — ніби я вступила в якусь династію. Мене аж пересмикнуло. Я не витримала і повернула голову до стіни, щоб не плакати в трубку.
Потім Вова показав мені повідомлення: «Зал заброньовано. Завдаток дала. Родичів покликала. Не підведіть».
«Родичів» виявилося стільки, що я половини імен не знала. Там була якась тітка, яка “щойно приїхала з Італії”, і ще чиясь кума, і брат свекрухи з дружиною. Наче не немовля додому привозимо, а відкриваємо новий магазин.
Уночі перед випискою я лежала, слухала, як Данилко сопе, і раптом чітко зрозуміла: якщо я піду в той ресторан — я зламаюсь. Не «втомлюсь». Саме зламаюсь. Тіло мені сказало це просто, без слів.
І я зробила те, чого сама від себе не чекала: попросила медсестру записати, що мене виписують раніше, і сказала свекрусі іншу дату.
Я не гордилася. Я просто тікала.
***
У суботу все було так, як я мріяла: маленько, тихо, по-людськи.
Куми приїхали з кульками, але не влаштовували цирк. Мама принесла теплі шкарпетки Данилку, ніби це найголовніше на світі. Вова замовив фотографа на пів години — без позування, без «усміхаємося ширше». Просто кілька кадрів: як він тримає малого, як я сиджу на дивані, як мама поправляє ковдрочку.
Коли гості пішли, я думала: нарешті. Нарешті вдома.
І тут Вова зник на десять хвилин, а повернувся з ключами в руці.
— Я не хотів казати наперед, — сказав він і поставив біля ліжка пакет. — Клінінг уже був. У холодильнику їжа. А ще…
Він дістав з пакета троянди. Стільки, що кімната ніби стала іншого кольору. Я навіть засміялась — тихо, обережно, щоб не боліло.
— І я взяв відпустку на місяць, — додав він і сів поруч. — Я буду з вами. Ти не будеш сама.
Ці слова були кращі за будь-який ресторан.
Але неділя прийшла зі своїм домофоном.
***
— Ти чуєш? — шипіла в телефон Ольга Матвіївна. — Тут мої сестри стоять. Брат стоїть. Тітка з Італії стоїть! Вони на дорогу витратились! А ти нас вчорашнім днем прикриваєш?!
За її спиною я чула чужі голоси, наче зграя біля дверей: «От тобі й невістка…», «Я ж казала…», «Модна стала…»
Мені хотілося притиснути телефон до подушки, щоб це припинилося. Але я тільки дивилась, як Данилко морщить носик, і гладили його по спинці — повільно, щоб дихання вирівнялося.
— Ми не просили вас їхати, — сказала я. — Я просила НЕ їхати.
— Та ти що! — вибухнула вона. — Тобі шкода було по-людськи зробити? Хоч раз? Це ж онук! Це продовження роду!
Вова не витримав. Він узяв у мене телефон так різко, що я злякалась, аби Данилко не прокинувся.
— Мамо, — сказав він у трубку. Не кричав. І від цього було страшніше. — Тобі говорили. Я говорив. Аня говорила. Ти зробила по-своєму. Тепер не вимагай, щоб ми танцювали, бо ти заплатила завдаток.
Там стало тихо. Потім хтось на фоні прошепотів: «Олю, ну як так…»
— Вово, — голос свекрухи різко змінився, став солодким. — Ти що, на її бік? Вона ж тебе проти матері налаштувала!
Вова глянув на мене — коротко. І я зрозуміла: він вибирає не «між». Він вибирає, де зараз його дім.
— Я на боці своєї сім’ї, — сказав він. — Якщо хочеш свято — іди з родичами в ресторан. Випийте. Але сюди не їдьте. Аня після операції. Крапка.
Він натис «завершити» і поклав телефон екраном вниз, ніби закрив кришку на каструлі.
У двері знову подзвонили. Тепер уже довго, з вимогою. Потім хтось постукав кулаком — не сильно, але так, щоб було чути.
Вова підійшов до дверей і просто сперся об них спиною. Стояв мовчки. Я сиділа в ліжку, притискаючи до себе Данилка, і слухала, як у коридорі під’їзду метушаться люди, як хтось каже: «Та відкрий, чого ти…», а хтось інший: «Вони там спеціально…»
Потім усе стихло. Спочатку — кроки вниз сходами. Потім — гуркіт дверей під’їзду. І тиша, така густа, ніби її можна різати ножем.
Через хвилину прийшло повідомлення на Вовин телефон. Він глянув і не показав мені екран. Лише стиснув щелепи й поклав телефон у шухляду.
***
Минув тиждень.
Ні дзвінка. Ні «як ви». Ні «можна зайду на хвилинку». Ні пакета з підгузками, ні баночки крему, нічого. Та сама жінка, яка кричала про «першого онука» і «рід», навіть не бачила Данилка.
У вівторок я сиділа на кухні, повільно пила чай — уже могла сама дійти до столу, хоч і трималась за стілець. Данилко дрімав у люльці, ворушачи губами, наче смоктав сон.
Вова мовчки різав яблуко, тоненькими шматочками. Раптом зупинився, витер ніж серветкою і дістав із кишені маленьку картонну коробочку.
— Це для малого, — сказав тихо.
— Що? — я не зрозуміла.
Він відкрив. Усередині була маленька срібна іконка на тоненькому шнурочку. Без пафосу, без блиску — проста.
— Мама твоя принесла? — спитала я.
— Ні, — відповів Вова. — Я сам купив. Сьогодні проходив повз церкву.
Він підійшов до люльки, нахилився, дуже обережно поклав іконку поряд, не торкнувшись Данилка, ніби боявся зіпсувати його сон.
Потім затягнув шнурок на вузлик і засунув коробочку в смітник, щоб не валялась на столі.
У коридорі було тихо. Домофон мовчав. І тільки Данилко сопів рівно, по-дорослому впевнено, ніби все найважливіше в цьому домі вже вирішено без слів.
