Мене у татовому заповіті не було. Мамі він вирішив залишити квартиру, а великий будинок за містом – моєму брату. Я не те, що була поганою дочкою. Просто не заслуговую на частку, бо я не цілком здорова, другосортна, як дехто казав.
Я так і не вийшла заміж. Ніхто не хотів брати за дружину безплідну жінку, що кульгає. Я продовжувала жити з мамою. Після смерті батька минуло кілька років і вона закохалася знову. Вийшла заміж за молодого чоловіка, який прямо натякнув, щоб я переїжджала і не заважала їхньому сімейному щастю.
Брат не був проти, щоб я пожила у нього. У нас було дружне дитинство, тож ми гарно ладнали й після того, як виросли. Я виконувала хатні обов’язки, а він купував продукти. Комунальні послуги ділили навпіл. З моєї скромною зарплатою, але за таким принципом витрат, я ще змогла відкласти якісь гроші.
Я розуміла, що з часом в брата з’явиться сім’я. Так, як своїх дітей я мати не зможу, то з нетерпіння чекала, щоб поняньчити племінників. Але так само я не збиралася їм заважати у будинку, лише була б гостею.
Одного дня я зрозуміла, що в брата хтось з’явився. Він ходив і посміхався, наспівував пісні та час від часу не ночував вдома. Але Думка про переїзд мене страшенно лякала. Як тільки я сідала рахувати які на мене чекають витрати мені ставало недобре. Якщо додати зарплату і виплати пенсії по інвалідності, то вистачить лише на найдешевше житло і мінімальну кількість харчів. Фізично піти на додаткову роботу у мене не вистачило б сил.
Якось брат помітив, що я засмучена і підійшов:
– Слухай, Іро, тобі немає за що перейматися. Я чув, що ти хочеш переїжджати, але ти не мусиш. Я не згідний з рішенням батька і частину будинку віддам тобі. А моїй Світлані ти точно сподобаєшся, вона найдобріша на світі людина. Не хвилюйся. – Заспокоював хлопець.
По словах Максима про його кохану я уявляла її зовсім по-іншому. На мій подив вона виявилась на 12 років старшою, товстою жінкою. У неї були 3 дітей від різних чоловіків і вони всі разом стояли на порозі, поки Світлана не промовила:
– Це і є вона? Сестра-інвалідка? Так виглядає цілою, руки, ноги є. Ааа, вона на голову цей?… – Спитала жінка, дивлячись на хлопця.
Він не знав куди подіти очі від сестри і його обличчя в мить почервоніло.
– Ні, в дитинстві у неї діагностували ДЦП, лікарі не казали, що вона зможе ходити. Але Іра наполеглива, докладала багато зусиль і пішла сама. Навіть ходить на роботу, хоча я кажу, щоб залишалася вдома. – Пояснив хлопець. – Ти, Світлано, проходь, не соромся. Я підготував дітям 2 кімнати.
– Ти казав. що у тебе 5 кімнат.
– Так, 4 спальні й гостьова. Одна спальня нам, одна сестрі, а дві дітям.
– Але вони завжди мріяли про свої кімнати. Переселімо Іру у вітальню, їй же все одно де жити… – Просила Світлана.
– Ні, люба. Ірі сестрі потрібна її кімната. Тим більше інколи вона мусить побути в тиші й спокої, бо ноги сильно болять. Дівчата житимуть в одній кімнаті, а хлопчик в другій. Все чесно. Розбирайте свої речі.
Невдовзі вони зіграли весілля. Світлана при кожній можливості показувала, що я зайва у будинку, тому я старалася по менше виходити зі своєї спальні. А от з її дітьми я швидко подружилась. Вони постійно сиділи в моїй кімнаті, коли я була вдома.
На День народження сина вони приготували святковий обід і запросили мене до столу. Світлана після кількох чарок почала засипати мене питаннями.
– Що ти плануєш робити далі? Ти ж не збираєшся вічно тут жити, сама розумієш. Чи може в тебе з’явився кавалер, а ти від нас приховуєш? Розкажи, не соромся.
– На таких, як я ніхто не поспішає одружуватись. Так що переїду я ще ой як не скоро.
Обличчя Світлани аж перекосило. Вона жбурнула виделку на стіл, схопила брата за руку і повела в іншу кімнату. Це нічого не змінило, бо всі все одну чули, як вона кричала на нього.
– Ти знущаєшся з мене? Чому я маю її терпіти у своєму домі? Вона повинна жити там, де такі як вона, а не заважати нам. Вона поводиться як господиня дому. Вона звикла до порядку в дому. Але тепер я тут головна. – Бурчала Світлана.
– Я думав ти поставишся з абсолютним розумінням. Куди вона має йти жити з мізерною зарплатою. Ти прийшла сюди з трьома дітьми і я тебе прийняв. Я тебе попереджав з самого початку, що вона житиме з нами й ти була згідна. А тепер ти влаштовуєш сцену… – Максим не розумів поведінку дружини.
– Ти говорив, що вона інвалідка! Я вважала, що вона сидить у своїй кімнаті й нікого не чіпає. А я бачу здорову і наглу дівку, яка чхати хотіла на мене і моїх дітей. – Кричала Світлана.
– В будь-якому випадку вона залишиться тут. Іра власниця половини будинку. – Відповів Максим.
– Як половина? Я ж бачила документи й ти в них власник будинку! Ти переписав половину на неї? Ти здурів? Ти зовсім не думав, що отримають твої діти? Ти знущаєшся? Або ти повертаєш собі половину будинку, або я піду! – Істерила жінка.
– Іди.
Тим часом я пішла збирати свої речі. Я не хотіла бути причиною конфліктів між братом і його дружиною. Я вже доросла і самостійна. Зі всім зможу справитися, от побачать.
– Ти куди? – Спитав Максим, що стояв на порозі кімнати.
– Ти зрозумій. Не хочу вам заважати тут, ви через мене постійно сваритесь. Я впораюсь одна.
– Їй не потрібен я. Вона тут лише заради будинку. Тому її реакція була такою. Розпаковуй свою валізу. Тобі ж потрібна допомога, ти сама це добре знаєш.
– Не потрібна… – шморгнула носом я, знаючи, що брат абсолютно правий.
Він розлучився зі Світланою. Я розуміла, що основною причиною була я. І мені не хочеться, щоб ця ситуація повторилася. Мій брат хороший і заслуговує на щастя. Але я так само знаю, що одна я не виживу, якби себе не переконувала у протилежному.
Я старалася догодити Світлані й дітям, але нічого з того не вийшло.
Хто мав рацію у цій ситуації? Як бути Ірині?
