Син з дочкою уже геть дорослі. Мають своїх дітей. Живуть окремо, в місті.
До мене в гості часто навідуються. Привозять онуків погратися. Спершу я дуже раділа їхнім візитам, проте з кожним разом стає все важче.
Діти звикли, що приїжджають, як на відпочинок. Готую я, прибираю теж я, навіть, банально, сходити в магазин ніхто не може.
Я не звертала на це уваги – все робила. Це ж мої дітки!
До їхнього приїзду теж готувалась завчасно: змінити постільну білизну, зготувати вечерю, повимивати підлогу. Так зустрічати гостей мене ще вчила мама. Проте своїй мамі я завжди допомагала – розуміла, як їй важко робити усю цю роботу самій.
Так і має бути.
Тепер сиджу і думаю, як я упустила цей момент у вихованні своїх дітей.
Так призвичаїлись до хорошого життя, що тарілку навіть в раковину за собою не поставлять, не те щоб її помити.
До зятя з невісткою у мене претензій нема, я все ж таки для них чужа людина. А от за сина з дочкою образливо. Гадала, вони повинні самі здогадатись, що мені нелегко.
Я своїм дітям лиш покоївка та кухар, так виходить? Приїдуть, наїдяться і у вітальню телевізор дивитись або гуляти в ліс підуть. А внуків на мене залишать. І от кручусь, мов муха в окропі. А сили ж уже не ті, що раніше!
За вихідні набігаюсь біля гостей, а потім тиждень відходити потрібно!
А просити про допомогу якось і незручно, боюсь, що діти образяться і взагалі приїжджати не будуть.
А я ж то рада їх бачити, тільки хоч би трохи обов’язків на себе взяли, бо усе на собі тягнути я вже не можу.
Та й інколи справ назбирається по господарству, а у мене руки не доходять до них. Хочеться попрохати сина з дочкою щось помогти, та й тут мовчу. Вони ж на роботі працюють, хочуть перепочити, а тут я, зі своєю роботою!
Що можете порадити жінці? Як їй навчитись просити про допомогу?
